Якщо Twitter колись був публічною площею інтернету, місцем, де кожен міг одягнути аватарку та вигукнути свій внесок у дискусію, то YouTube сьогодні може бути його найближчим наступником. Платформа привертає все більше уваги своїх користувачів, крадучи залученість не лише в інших соціальних мереж, а й у телебачення; і, на відміну від телебачення, YouTube є достатньо широким і відкритим, щоб будь-хто з камерою телефону та програмним забезпеченням для редагування міг конкурувати як творець.
Протягом півтора десятиліття після свого заснування, у 2005 році, YouTube був провінцією аматорів, які поступово створювали нове середовище. MrBeast, головний герой платформи, перемагав, влаштовуючи екстремальні трюки на виживання, спрямовані на підлітків — ніхто не мав уявлення про престиж. Однак останнім часом на платформі з’явилися професіонали, які пропонують глянцеві мультимедійні шоу . Цього року досвідчені журналісти та письменники-початківці перетворилися на ведучих та дикторів новин. У січні колишній журналіст Times Макс Фішер почав вести загальну новинну серію під назвою «Ширша картина», а у квітні технічна журналістка Джоанна Стерн залишила Wall Street Journal , щоб запустити шоу під назвою «Нові речі». Зовсім недавно Кайл Б’юкенен, давній голлівудський репортер Times , звільнився та створив «Шоу Кайла Б’юкенена» — серію розмов з акторами та режисерами. Кевін Руз, технічний репортер Times , залишив газету, щоб розпочати «Богів машин» — ток-шоу про бум штучного інтелекту з незалежною журналісткою Кейсі Ньютон. А Том Вілліс, письменник і ведучий читацьких серій у Лондоні, започаткував «Том Вілліс Ток-шоу», де він бере інтерв’ю у відомих романістів на сцені в стилі Чарлі Роуза.
Ці зусилля виходять за рамки нещодавньої моди на відеоподкасти ; це складні постановки, які мають менше спільного з радіо, ніж з нічним телебаченням. Нова модель інтернет-новинного шоу включає м’які сидіння, різко м’яке освітлення, кілька одночасних ракурсів камери, кураторські костюми та різноманітні хореографічні формати, покликані розважити глядача (або слухача — більшість постановок також мають стрічки подкастів). Згідно з Independent Journalism Atlas, тисячі людей ідентифікують себе як журналісти-творці, і понад двісті з них зараз працюють на YouTube. Відео дороге; Рус і Ньютон мають рекламу, угоди про синдикацію з NPR та фінансування некомерційних організацій. Інші самостійно фінансують свої шоу за рахунок грошей від підписки на Substack. Бренди поспішають: для свого дебюту «Шоу Кайла Б’юкенена» отримало спонсорство від Netflix.
Зйомки Б’юкенена відбуваються у просторій кабіні з червоної шкіри на знімальному майданчику, що нагадує голлівудський ресторан, і супроводжуються джинглом, вступною сценою та значною дозою спонсорського контенту. Серіал виходить в ефір двічі на тиждень, чергуючись між довгими інтерв’ю та панельними дискусіями на актуальні теми у світі розваг — хто стане наступним Джеймсом Бондом , як « Ви можете бачити все » може змагатися за «Оскар». Завдяки своєму досвіду висвітлення цієї галузі, Б’юкенен зміг знайти цілу низку відомих імен: нашумілу зірку фільмів жахів Інде Наварретт, продюсера Джейсона Блюма, актора Білла Хейдера . Роль Б’юкенена як нейтрального репортера підкреслюється його фірмовою бейсболкою, яку він, здається, носить на кожній зйомці.
Перегляд його інтерв’ю трохи схожий на зазирнення за лаштунки профілю знаменитості в журналі, за винятком того, що самого профілю не існує. Б’юкенен витягує проникливі цитати з його героїв. До кінця епізоду Наварретт підсумовує свої кар’єрні прагнення в цікавих захисних термінах: «Я хочу, щоб люди знали, що вони не обов’язково повинні мене любити — я просто хочу, щоб вони мені довіряли». Але цей формат має свої обмеження. Може бути цікаво спостерігати, як знаменитість бере інтерв’ю в іншої знаменитості, скажімо, у традиційному нічному шоу, і може бути цікаво читати детально висвітлений профіль, але жанр журналістських інтерв’ю зі знаменитістю перед камерою — це дивна середня сфера. Розмова Б’юкенена з Хадером протікає вільно — вони знають одне одного десятиліттями — але він ставиться до Наварретт з дещо надмірно завзятою турботою, що робить перегляд незручним. Кожен журналіст знає, що інтерв’ю з відомою особою може бути незручним, і не в цікавий спосіб.
Термінові новини – це справа журналіста, незалежно від його медіа. На YouTube, як і на кабельному телебаченні, ця робота має бути збалансована з необхідністю розважати. Рус і Ньютон – обидва авторитетні технічні журналісти з численними сенсаційними публікаціями, і вони створили веселий товариський колектив у подкасті Times «Hard Fork». У двічі на тиждень «Machine Gods», який також виходить в ефір на NPR, сумнівні коментарі поки що мають перевагу над оригінальними репортажами. (Повторюваний сегмент новинних коротких оглядів «Скринька Пандори» з дещо недоречною примхою спирається на візуальний жарт ведучих, які витягують нотатки з фізичної коробки, з якої витікає дим.) Пара все ж таки отримала помітне інтерв’ю з Микітою Балесні та Томеком Корбаком, двома дослідниками безпеки штучного інтелекту, яких нещодавно звільнили з OpenAI під час роботи з організацією METR , що займається аудитом штучного інтелекту . Як випливає з цього сегмента, новинне шоу на YouTube може найбільше досягти успіху в документуванні тем, які є занадто вузькими для кабельного телебачення. Інженери мають тихий авторитет, коли обговорюють безпеку штучного інтелекту, навіть якщо вони сидять на занадто високих стільцях серед освітлення, такого ж зловісно тьмяного, як на знімальному майданчику драми HBO. Але хіба це не просто прикрашений епізод подкасту? У програмі «New Things» Джоанна Стерн проводить розгорнуті інтерв’ю з такими виконавцями, як Марк Цукерберг та Сатья Наделла, у стилі « 60 хвилин » та виконує постановочні трюки, такі як створення робота для тестування можливостей складання нового iPhone з подвійним екраном. У той час як постановка Руса та Ньютона транслюється зі студії NPR, робота Стерн здається створеною для телебачення.
Можна сказати, що письменники-ютубери існують у широкому спектрі від Волтера Кронкайта до Діка Каветта . Макс Фішер з програми «The Bigger Picture» позиціонує себе як ведучий новин про світові події, з повним набором графіків, сидячи за своїм столом у, здається, темній підвальній студії. Однак цинізм і пітливість, необхідні для журналіста-початківця, не обов’язково поєднуються з роботою виграшно виражати емоції перед камерою. Британському письменнику Тому Віллісу вдається поєднати ці два поняття. Його однойменне шоу на YouTube має привабливо імпровізаційну, автентичну атмосферу громадського телебачення. Він розуміє, що в Інтернеті аматорська безладність іноді грає краще, ніж лоск. Одягнувши піджак з широкими лацканами поверх сорочки з білим комірцем (усі вбрання надані Drake’s, як зазначено в титрах), Вілліс виконує своєрідний публічно-інтелектуальний жест ХХ століття, схиляючись над широким дерев’яним столом, щоб допитати таких гостей, як молода американська романістка Аніка Джейд Леві та англійський автор Джефф Дайер. Проводячи інтерв’ю тривалістю до години та заглиблюючись у тонкощі літературної сцени, Вілліс уявляє себе провідником трансатлантичного авангарду, ведучи репортажі з-під краю. (Його шоу справді вимагає сильного серця для претензій. Леві сухо описує тему свого роману 2025 року « Плоска Земля » як «неоднозначність, ніби, гіпертранзакційних соціальних конфігурацій»).
Переглядаючи ці постановки, згадується цитата Аарона Ламмера, співведучого впливового подкасту «Longform»: «Я думаю, що враження від інтерв’ю-шоу протягом перших кількох епізодів дещо дивні». Він запропонував, що потрібно протриматися протягом двадцяти епізодів, перш ніж щось стане цікавим. Архів формується; персонажі та теми розвиваються з часом, як і парасоціальні стосунки між ведучим і глядачем. Не кожне амбітне шоу на YouTube триватиме достатньо довго, щоб подолати цей поріг, але я думаю, що принаймні шоу Тома Вілліса має. Подкаст — це не телевізійне шоу, але хороша розмова — це хороша розмова в будь-якому середовищі.

