Унікальний бренд президента з примарним авторитаризмом нарешті втратив привабливість, і він втратив змову.
Два покоління тому, восени 1974 року, президент Джеральд Форд і Республіканська партія підійшли до проміжних виборів зі значним страхом. Того серпня Річард Ніксон дізнався, що більше не може вибігнати свої злочини в Білому домі. Один запис на касеті, зокрема, так званий димний пістолет, довів, що він змовився зі своїм помічником Х. Р. Холдеман перешкоджатиме розслідуванню злому Уотергейту. Старійшини-республіканці Баррі Голдуотер, Джон Родс та Х’ю Скотт сказали Ніксону, що імпічмент у Палаті представників тепер певний, а засудження в Сенаті ймовірний. Ніксон подав у відставку, передавши свій офіс віце-президенту Форду. Через місяць Форд видав Прокламацію 4311, помилуючи Ніксона за будь-які злочини, які він міг вчинити як президент. Уотергейт, сказав Форд, був “американською трагедією, в якій ми всі зіграли свою роль. Це може продовжуватися і продовжуватися, або хтось повинен написати кінець цього. Я прийшов до висновку, що тільки я можу це зробити, і якщо я можу, то повинен”.
До того часу, незважаючи на жахливу економіку, Ford користувався рейтингом схвалення до сімдесяти відсотків. Але помилування Ніксона було політичною отрутою як для Форда, так і для РП.П. Його популярність впала більш ніж на двадцять пунктів. І на проміжних засіданнях демократи отримали сорок дев’ять місць у Палаті представників і чотири місця в Сенаті. Вхідний клас демократів-новачків – серед них Гері Харт, Пол Цонгас, Джон Гленн та Патрік Ліхі – став відомий як “діти Уотергейт”.
Цього тижня деякі коментатори, вичерпавши звичайні морські метафори для середньострокових вибухів (“блакитна хвиля” швидко перетворилася на “блакитне цунамі”), поспішили знайти історичні точки порівняння для дивовижного загальнонаціонального тріумфу Демократичної партії. Більше кількох влаштувалися на проміжних іспитах після помилування 1974 року.
У величезному масштабі перемога демократів цього тижня – радикальне заперечення, перш за все, Дональда Трампа і низьке, нечесне десятиліття, яке він визначив – робить смирення після Уотергейта скромним. Обидві палати Конгресу перевернулися, надавши демократам значну більшість у кожній. Новому лідеру більшості в Сенаті не потрібно турбуватися, якщо, скажімо, Джон Феттерман прогулюється через партійні лінії. Дев’ять з десяти найбільш густонаселених штатів матимуть губернаторів-демократів. Для тих, хто вже очікує президентських перегонів у 2028 році, важливо, що всі традиційні штати на полі бою (які Трамп виграв лише два роки тому) обрали губернаторів-демократів. Партія забила в малоймовірних місцях, особливо на Середньому Заході та Півдні. Техас, другий за чисельністю населення штат Союзу і надійно червоний протягом покоління, матиме сенатора-демократа (Джеймс Таларіко), губернатора (Джина Інохоса) та Палата штату. Канзас – серйозно, Канзас – вперше за дев’яносто чотири роки обрав демократа до Сенату. Демократи також здобули дивовижні перемоги в обох Каролінах. Географічний зсув був таким же вираженим, як і демографічний. Після переходу до Трампа в 2024 році багато латиноамериканців здалися демократами; так само як і багато молодих білих чоловіків. (Дякую, що переосмислили речі, Джо Роган!) І чорношкірі виборці вийшли за кандидатів-демократів у величезній кількості.
Різноманітність “перших” була підбадьорливою. Перший мусульманин у Сенаті: Абдул Ель-Сайед з Мічигану. Перша чорношкіра жінка-губернатор: Кейша Ленс Боттомс, у Джорджії. Перші латиноамериканські губернатори, які будуть обрані в Техасі (Хінохоса) і Каліфорнії (Ксав’є Бесерра). У Нью-Мексико буде перша жінка-губернатор корінних американців (Деб Хааланд), а Міннесота відправить першу корінну американку до Сенату (Пеггі Фланаган). Навіть майже промахи були приголомшливими. У рубіново-червоній Флориді чорношкірий демократичний соціаліст на ім’я Енджі Ніксон майже став сенатором. (І, можливо, вона б перемогла, якби отримала більше фінансування, або якби вона була на три йоти менше ліворуч – важко знати.) Все це сталося після багатьох років, коли президент і віце-президент використовували расистські епітети, жарти та міфи. (“У Спрінгфілді вони їдять собак! . . . Вони їдять котів!”) Лора Лумер, придворний фанатик адміністрації, чітко дала зрозуміти ідеологію Трампа, коли написала на X: “Америка завжди мала намір бути переважно білою країною. Не вигрібна яма для меншин третього світу. Америка була заснована як християнська країна. Не мусульманська країна”. Проміжні вибори завдали цій нечедій ідеї найбільшого удару з моменту вступу Барака Обами до президента в 2008 році.
Масштаби перемоги не залишили місця для Трампа, щоб вигадати теорію змови та оскаржити результат. У ніч виборів він був, за своїми збоченими стандартами, люб’язним. Він звинуватив Fox News у втратах республіканців, “постійно і послідовно ставлючи опозицію Думократа”. Окремо він стверджував: “Мене не було в бюлетені, і якби я був, ми б перемогли В ЗСУВІ!” #Класик.
Результати були зумовлені найактуальнішими економічними проблемами виборців: сплеском цін на паливо, який послідував за помилковими тарифами та війною в Ірані; високою вартістю продуктів харчування, житла та охорони здоров’я; і, для деяких, тривогою щодо центрів обробки даних, штучного інтелекту та того, що все це віщує для зайнятості. Але що так вражає у другому терміні Трампа, так це те, що він вступив на посаду, здається зараз, хизуватися своїм цинізмом, жадібністю та презирством до американського народу. Це було так, ніби він насправді мав намір розтратити свою підтримку якомога швидше. Як ще пояснити необережність його поведінки на посаді? У перший день він віддав почесне місце на інавгурації складу магнатів, які погодилися вклонитися його владі та його его. Вони регулярно ходили до Білого дому, доставляючи крикущові подарунки та великі пожертви на його домашні проекти. Вони слабо посміхалися, коли були змушені слухати його ідіотські вигуки і милуватися останнім прикрасою унгапатчки позолоченого Овального кабінету. Вони витратили десятки мільйонів доларів на документальний фільм його дружини про те, як обтяжливо терпіти увагу допомоги і як самотньо літати з одного місця в інше на лімузинах і приватних літаках. Як і в будь-якій олов’яній автократії, це була ціна ведення бізнесу. Популізм Трампа завжди був шахрайством. Тепер йому явно було байдуже, хто знав. На вечірці на Хелловін на тему джунглів у Мар-а-Лаго гості в костюмах насолоджувалися делікатесами з морепродуктів та баром з ікрою. Там була зебра в клітці. Циркові виконавці бовталися зі стелі. “Багаті люди, вони витрачають дев’ять годин на підготовку”, – весело зауважив президент про своїх приятелів. Він був одягнений у свій звичайний синій костюм. “У мене було десять хвилин, тому я прийшов як Дональд Трамп”.
Трамп продемонстрував презирство до закону, оскільки він спустошив Міністерство юстиції та наказав федеральним агентам погрожувати американським містам від Нью-Йорка до Міннеаполіса та Лос-Анджелеса. Він продемонстрував презирство до культури та освіти, оскільки погрожував і відкуповував фінансування одній безцінній установі за іншою. Він продемонстрував презирство до компетентності, запасаючи свою адміністрацію абсурдними, часто одіозними, четвертими рейсами: Пітом Хегсетом, Кашом Пателем, Робертом Ф. Кеннеді-молодшим, Крісті Ноем, Стівеном Міллером (неймовірно, новим начальником штабу), Зятем, Всюдним з портативним принтером.
За кордоном презирство Трампа до обмежень його влади було однаково помітним. Найближчі союзники Сполучених Штатів спралися з його довільними тарифами, його погрозами розірвати альянси та періодичними намінками вторгнення. Що світ зробив з американським президентом, який з величезним самозадоволенням хвалив таких диктаторів, як Володимир Путін, Віктор Орбан і Сі Цзіньпін, прагнучи принизити героїчних демократів, таких як Володимир Зеленський? Трамп наказав своєму уряду вторгнутися у Венесуелу, ув’язнити її президента, підняти більш поступливого і почати видобувати нафту та золото цієї країни. Це був регрес до більш ранньої епохи американського імперіалізму, коли військова інтервенція в Латинській Америці була стандартним інструментом президентської влади.
Найбільш послідовним результатом проміжних іспитів було розірвати лихоманку Трампізму та зменшити його загрозу демократичним інститутам, особистим та громадянським свободам, а також самій порядності. Унікальний бренд Трампа з моторним авторитаризмом нарешті втратив привабливість, і він втратив змову. Вибори також були виправданням для тих, хто відмовився підкоритися. Ми вже дуже знайомі з багатьма політиками, юридичними партнерами, мільярдерами, головними директорами, президентами університетів та іншими, хто згорнувся перед Трампом. Частково причина, чому ми переживемо епоху Трампа, полягає в тому, що багато інших зробили свою роботу з честю. Судді, адвокати з цивільних прав, науковці, виборчі чиновники, куратори, художники та незліченна кількість звичайних громадян встали. Їхній опір знущанням Трампа, корупції та безсердечності набув нової політичної сили.
Після проміжних іспитів Білий дім видав “PSA” у соціальних мережах: “Трамп все ще ваш президент”. Це корисна інформація. Поки він залишається на посаді, його партія навряд чи позбудеться свого культового послуху. Дж. Д. Венс, його можливий наступник, вважає, що він може перемогти за два роки, просто визнаючи дурість війни з Іраном, все ще підтримуючи жорстокість і догму свого наставника. Він сказав, що “Дональд Трамп врешті-решт вирішить, хто буде кандидатом від Республіканської партії, засуджений до Венса”.
Це момент величезного полегшення та святкування. Трамп все ще може завдати шкоди, а в разі поразки може виявитися ще більш незгабним і мстивим. Але обмеження в Конгресі та за його межами зараз набагато сильніші. Цей старіючий автократ, відкинутий електоратом, який, на його думку, колись був під своїм чарами, був значно ослаблений.
Діти Уотергейт, які прибули до Вашингтона в 1975 році, вирішили перетворити американську політику; коли Джиммі Картер, помірний демократ, виграв президентство, їхні перспективи, здавалося, ще більше полегшали. Тим не менш, всього через шість років після їхнього великого електорального тріумфу Рональд Рейган, правий ідеолог, був обраний президентом, і республіканці захопили Сенат. Реформатори 1974 року виявили, що захищають здобутки, на яких вони очікували спиратися. Вони допомогли змінити Вашингтон, але країна змінювалася так, як вони намагалися зрозуміти. Наступний Конгрес досягне успіху не через одержимість відплатою та покаранням, а завдяки безлічі надій та вимог виборців, які обрали його членів. Демократи 2026 року отримали надзвичайну можливість. Те, що вони з цього зроблять, визначить, що означають ці вибори. ♦