Рух часто бачив, як його ідеї процвітають, тоді як його організації занепадають. Чи піде сьогоднішнє відродження тим самим шляхом?
Це був найкращий рік в історії американського соціалізму. У 1912 році Соціалістична партія Америки налічувала сто двадцять тисяч членів, а газетні кіоски стогнали під вагою близько трьохсот соціалістичних газет і журналів, включаючи канзаський « Заклик до розуму» , який мав три чверті мільйона передплатників і був відданий переконанню, що «соціалізм — це не просто теорія, це доля». Соціалісти вигравали вибори, до яких приносили перемогу виборці, розлючені трестами, корпораціями, мільйонерами та олігархами, чия монополія на політичну владу спиралася на двопартійну систему, байдужу до вимог робітничої партії, та на вражаюче консервативний Верховний Суд. (У 1895 році Суд оголосив федеральний податок на прибуток неконституційним; у 1905 році він заявив те саме про закон, що обмежує кількість годин у робочому дні.) Рік за роком соціалісти набирали силу. У 1910 році газетяр з Мілуоккі Віктор Бергер, який заснував Соціалістичну партію разом з лідером залізничного профспілку Індіани Юджином В. Дебсом у 1901 році, став першим соціалістом, обраним до Конгресу: він пообіцяв скасувати Сенат. У 1911 році в Скенектаді, штат Нью-Йорк, було обрано мера-соціаліста. «Ми знаємо, що не можемо скасувати капіталістичну систему в Скенектаді», — сказав він на своїй інавгурації. Але «ми можемо і продемонструємо всім дух соціалізму та застосування соціалістичних принципів настільки, наскільки це можливо, з урахуванням законів, розроблених для встановлення та підтримки капіталізму». (Він пообіцяв знизити вартість проїзду в трамваї.) У 1912 році Дебс балотувався як кандидат у президенти від Соціалістичної партії та закликав до припинення «заробітної плати». По всій великій, змучений країні з пшеничними та кукурудзяними полями, сталеливарними та автомобільними заводами, вугільними, мідними та залізними шахтами понад тисячу соціалістів обіймали свої посади, включаючи п’ятдесят шість мерів (таких різних міст, як Берклі, Каліфорнія, та Флінт, Мічиган), сто шістдесят членів міської ради та сто сорок п’ять олдерменів. Машиніст став мером Сент-Меріс, штат Огайо; залізничний гальмівник — мером Нью-Касла, штат Пенсільванія. «Але, товариші, ми вітаємо себе не лише з нашим фізичним зростом, не лише з нашою великою силою», — заявив голова з’їзду Соціалістичної партії, що відбувся того року в Індіанаполісі. «Це той факт, що Соціалістична партія завжди залишалася вірною своїй довірі та несла прапор міжнародного соціалізму в цій країні». Здавалося, що час соціалізму настав.
На цьому з’їзді партія прийняла платформу, яка починалася із засудження капіталізму як системи, що породжує, серед інших зол, «вимагальницьку вартість життя»: «За цієї системи робітничий клас піддається отруйним умовам, жахливим і непотрібним небезпекам для життя та здоров’я, оточений судовими рішеннями, заборонами та несправедливими законами, і його постійно переслідують заради вигоди контролюючої олігархії багатства». Платформа закликала до колективної власності на все, від залізниць і телеграфних ліній до шахт, лісів, нафтових свердловин, банків і валютної системи. Вона закликала до скороченого робочого дня, робочого тижня не довше п’яти з половиною днів, мінімальної заробітної плати, пенсій за віком, страхування працівників, страхування по безробіттю та скасування дитячої праці. Вона також закликала до поступового федерального податку на прибуток, виборчого права для жінок та скасування Сенату, президентського вето та Колегії виборників, а оскільки кожен із пунктів цього останнього списку вимагав би внесення змін до Конституції, до скликання конституційного з’їзду.
«Соціалістичний момент настав», – оголосив минулого літа Натан Дж. Робінсон, редактор соціалістичного журналу Current Affairs , вказуючи на зростання членства в Демократичних соціалістах Америки та на новознайдену позицію соціалістів: Зогран Мамдані на обкладинці журналу Time . Чи знову 1912 рік?
Цього року прапор соціалізму несе DSA, серед ста тридцяти тисяч членів якої вже є два представники США, Александрія Окасіо-Кортес та Рашида Тлайб; по всій країні є сотні державних та місцевих посадовців, яких підтримує DSA. (Берні Сандерс — давній соціаліст, але він не є членом DSA). DSA не є політичною партією, але вона має платформу. Майже таку. У 2017 році її Національний політичний комітет вирішив замінити свою «резолюцію про пріоритети» платформою. Обіцяна на 2019 рік, вона була відкладена на 2021 рік, враховуючи «ідеологічне розмаїття» DSA. Нова платформа, яку DSA воліє називати «програмою», була опублікована цього літа. Вона має багато спільного з платформою Соціалістичної партії 1912 року.
«Ми — робітники, які борються за трансформацію суспільства: за перемогу в битві за демократію, розробку нової конституції та створення демократичної соціалістичної республіки», — обіцяє програма, водночас критикуючи існуючі партії: «Обидві фінансуються одним і тим самим злочинним класом мільярдерів та військових спекулянтів». Програма пропонує, серед іншого, скасування Сенату та заміну Президентства та Верховного Суду виконавчою та судовою владою, обраними та підпорядкованими Конгресу.
Кілька відомих демократів засудили цю платформу. На Fox News ведуча Шеннон Брім попросила Меган Ромер, співголову DSA, підтвердити деякі з її пропозицій:
Застереження : Скасувати кордони та надати амністію всім, хто наразі нелегально перебуває в США.
Ромер : Як довгостроковий план. Так.
Перелом : Позбавити Пентагон фінансування.
Ромер : Абсолютно .
Завдання : Скасувати в’язниці, принаймні значною мірою.
Ромер : Так, знову ж таки, як частина довгострокової програми. Так.
Перелом : Гаразд, тож жодних в’язниць. Більшість великих корпорацій перебувають у державній або державній власності .
Ромер : Так, абсолютно .
Ромер, який усміхався і, здавалося, в якийсь момент під час цієї вікторини мало не розсміявся, справив враження легковажного та, щонайменше, надзвичайно наївного. «Ці люди божевільні», – написав у твіттері Тед Круз.
Потім настав День виборів, епічна перемога Демократичної партії, яка відродила партію та принесла соціалістам здобутки, яких не було з 1912 року. Шість членів DSA — з Каліфорнії, Колорадо, Мічигану, Нью-Йорка та Пенсільванії — отримали місця в Конгресі (а два чинних члени DSA перемогли на переобраннях). Кандидати від DSA виграли вибори мерів у Лос-Анджелесі; Вашингтоні, округ Колумбія; Енн-Арборі, штат Мічиган; та Провіденсі, штат Род-Айленд. Навіть поразки соціалізму були тріумфами. Маленький червоний страх 2026 року мав зворотний ефект. Член DSA Енджі Ніксон програла свою малоймовірну спробу витіснити республіканку Ешлі Муді, сенатора США від Флориди, яка охарактеризувала кампанію як «свобода проти соціалізму», але перевага Муді становила лише 2,9 відсотка. Мамдані, виступаючи на вечірці виборів Кеті Хочул (вона не соціалістка), оголосила про початок нової ери: «Ми розпочали роботу з трансформації нашої партії та повернення її до складу трудящих».
УСполучених Штатах немає жодної змістовної соціалістичної партії, а соціалізм ніколи не випереджав жодну з двох основних політичних партій країни. Це відрізняє США від усіх інших західних демократій і могло б здивувати ранніх американських соціалістів, які вказували на традицію комуналізму, що тягнеться від шейкерів до оуеністів. У 1869 році Джон Хамфрі Нойєс, американський проповідник і утопіст, проголосив, що «ця країна з самого початку, і особливо протягом останніх сорока років, була лабораторією, в якій експериментували соціалізми всіх видів». Це було так, ніби соціалізм був у ґрунті, такий же американський, як і революція.
Тим не менш, соціалізм по-справжньому не виходив на перший план американської політики до паніки 1893 року, коли, за словами Олівера Венделла Холмса-молодшого, «землю охопив невиразний жах, і почало лунати слово «соціалізм». Після того, як залізничний магнат Джордж Пуллман скоротив заробітну плату робітникам на чверть, Дебс закликав до страйку, і в 1895 році його було ув’язнено за участь в його організації; Віктор Бергер відвідав його, принісши копію «Капіталу». (Надзвичайне життя Дебса є темою жвавої та захопливої нової біографії «Американський соціаліст» Шона Гуде). Дебс, демократ, сказав, що раніше він «мало чув про соціалізм», і він не став соціалістом до 1897 року, після того, як кампанія, фінансована плутократами, висунула Вільяма Мак-Кінлі до Білого дому, переконавши Дебса, що багаті контролюють політику. «Гроші не є належною основою цивілізації», – підсумував він. Він вперше балотувався на посаду президента в 1900 році, а коли балотувався знову через чотири роки, то отримав більш ніж у чотири рази більше голосів.
«Якщо моє тлумачення історії правильне, пророцтво Маркса здійсниться, і Америка сповістить про падіння капіталізму по всьому світу», – передбачив у 1906 році один із лідерів соціалізму, виступаючи в Чикаго на щорічній конвенції Промислових робітників світу (IWW). Однак того ж року німецький економіст Вернер Зомбарт запитав: «Чому в Сполучених Штатах немає соціалізму?» Звичайно, соціалізм
був , але менший, ніж він та інші очікували. Одним із пояснень Зомбарта було те, що американці не постраждали від найгірших руйнувань «пізнього капіталізму» (термін, який він придумав): «На рифах ростбіфу та яблучного пирога соціалістичні утопії будь-якого роду відправляються на загибель», – писав він. Назвіть це теорією «Занадто багатьох» Арбі про американських лівих.
«Це наш рік», – сказала Дебс у 1912 році. І це був саме той рік, але це також був останній хороший рік для американського соціалізму до цього року. Після цих виборів Соціалістична партія почала втрачати членів як з лівого, так і з правого крила. На своєму з’їзді в травні Соціалістична партія офіційно відмовилася від саботажу як тактики робітничої партії; в результаті її члени перейшли на бік дружньої до саботажників Ірландської робочої партії (ІРП). У листопаді демократ Вудро Вільсон переміг на президентських виборах, і невдовзі демократи почали виконувати багато з того, що обіцяли зробити соціалісти. Хоча вони не скасували Сенат і не провели конституційний з’їзд, прогресисти досягли ратифікації чотирьох конституційних поправок між 1913 і 1920 роками, дві з яких – лише у 1913 році. (Шістнадцята сесія надала Конгресу право запроваджувати федеральний податок на прибуток, а Сімнадцята передбачала прямі вибори сенаторів.) Інші реформи, запропоновані в платформі Соціалістичної партії 1912 року та прийняті демократами — закони про мінімальну заробітну плату, закони про максимальну тривалість робочого часу, скасування дитячої праці, пенсії за віком та страхування по безробіттю — мали успіх у штатах, а до кінця Нового курсу були досягнуті на національному рівні; тим часом Соціалістична партія занепала.
Це було зумовлено силами як внутрішніми, так і зовнішніми. У 1917 році американські соціалісти розділилися через більшовицьку революцію, деякі з них стали комуністами, а Соціалістична партія оголосила, що виступає проти вступу Америки у війну в Європі: «На підтримку капіталізму ми добровільно не віддамо жодного життя чи жодного долара». Щоб придушити інакомислення, Конгрес ухвалив сумнозвісні Закони про шпигунство та підбурювання до заколоту, згідно з якими сотні соціалістів, включаючи Дебса, були переслідувані за свою опозицію до війни. У 1920 році Дебс, все ще перебуваючи у в’язниці, балотувався на пост президента з гаслом «З в’язниці до Білого дому». П’ять років по тому він оголосив Соціалістичну партію «наскільки це можливо, майже трупом». Після смерті Дебса в 1926 році Норман Томас, колишній пресвітеріанський священик, замінив його на посаді чотирирічного кандидата на пост президента від Соціалістичної партії. У 1939 році партія виступила проти вступу Америки у Другу світову війну, мотивуючи це тим, що це не була революція робітничого класу, а лише зіткнення між ворогуючими імперіалістичними державами. Соціолог Деніел Белл пам’ятно описав виступ лідера партії в Медісон-сквер-гарден на мітингу Комітету «Америка понад усе» в 1941 році: «Позаду нього лежала лише склепіння американського соціалізму». До 1950 року, на тлі піднесення маккартизму та другої червоної паніки, за словами Белла, «американський соціалізм як політичний і соціальний факт став просто нотаткою в архівах історії».
Потім коментатори почали перебирати ці архіви. У повоєнній Америці спостерігачі знову звернулися до питання Зомбарта про те, чому в Сполучених Штатах було так мало соціалізму. Окрім процвітання Америки порівняно з Європою, серед найпоширеніших відповідей протягом багатьох років були такі: Сполучені Штати не мають феодального минулого і ніколи не мали усталеної класової системи; американський політичний апарат прирікає всі треті партії; американські соціалісти не змогли об’єднатися з профспілками; американцям не подобаються ідеї, що походять з Європи; уряд придушував політичні права і, особливо, свободу слова соціалістів; Демократична партія використовувала соціалістичні ідеї, щоб виграти вибори для демократів; і соціалісти є своїми власними найгіршими ворогами, наполягаючи на суворій ідеологічній відповідності. Як колись писали соціолог Сеймур Мартін Ліпсет і політолог Гері Маркс: «Пояснень слабкості соціалізму в Америці стільки ж, скільки мало соціалістів».
Сам Белл пояснював значну частину загибелі соціалізму його сумнозвісною неоднозначністю («На кожних двох соціалістів завжди припадає три політичні погляди»). Але, якщо говорити ширше, він схилявся до думки, що американські соціалісти «ніколи не змогли б вирішити, а лише охопили б основне питання: або прийняти капіталістичне суспільство та прагнути трансформувати його зсередини, як це зробив робітничий рух, або стати заклятим ворогом цього суспільства, як комуністи». Ця дилема не вщухла.
Соціалізм у Сполучених Штатах зазнав невдачі як політична партія. Але він зміг вплинути на американську економічну та соціальну політику не лише в епоху прогресистської партії та Нового курсу, але й за часів «Великого суспільства» Ліндона Джонсона. Ця остання епоха впливу багато в чому завдячує соціалісту Майклу Гаррінгтону, який дав обітницю бідності, коли приєднався до Католицького робітничого руху Дороті Дей, став марксистом у 1952 році та очолив Молодіжну соціалістичну лігу. До кінця п’ятдесятих років він почав присвячувати свій час руху за громадянські права. У 1960 році Соціалістична партія не висувала і не підтримувала кандидата на посаду президента. Гаррінгтон пояснив: «Американський соціалізм повинен зосередити свої зусилля на боротьбі за політичну перебудову, за створення справжньої другої партії, яка об’єднає робітників, лібералів, негрів і надасть їм інструмент для принципових дебатів та ефективних дій». Його ідея полягала в тому, що соціалізм може знайти своє місце в Демократичній партії, як тільки «південні расисти та деякі інші корупційні елементи будуть витіснені з неї».
У 1958 році редактор журналу «Commentary» запитав Гаррінгтона , чи не напише він про бідність в Америці. Те, що він написав, викликало запити з боку книговидавців. Спочатку він вагався, але зрештою погодився. Результатом стала книга «Інша Америка», яка вийшла в березні 1962 року. У той час, коли, як казали, країна переживала епоху добробуту, Гаррінгтон звернув увагу на мільйони людей, які живуть у бідності. Американській бідноті потрібен, сказав він, «американський Діккенс».
Гаррінгтон ніколи не вживав слова «соціалізм» у своїй книзі «Інша Америка», але Норман Томас зазначив, що Гаррінгтон «написав книгу, на яку свідомо чи підсвідомо всі ми, соціалісти, чекали». Однак книга майже не справила враження, доки в січні 1963 року не з’явився тринадцятитисячний огляд Дуайта Макдональда для цього журналу. «Наші невидимі бідні», досі найдовший і, мабуть, найважливіший огляд книги, який коли-небудь публікував «Нью-Йоркер» , був пекучим, гострим і терміновим: він вимагав конкретних дій. «Федеральний уряд — єдина цілеспрямована сила… яка може зменшити кількість бідних і зробити їхнє життя більш стерпним», — писав Макдональд. Волтер Хеллер, голова Ради економічних радників Джона Ф. Кеннеді, прочитав огляд і, як повідомляється, передав копію президенту, який почав планувати політику, яка за його наступника стала Війною з бідністю.
Коли Гаррінгтон став лідером Соціалістичної партії у 1968 році, він уже був найвідомішим соціалістом Америки, що, як він любив говорити (запозичуючи глузування у Вільяма Ф. Баклі-молодшого), було «як бути найвищою будівлею в Топіці, штат Канзас». У рік, коли він очолив партію, яку, на його думку, не слід було вважати партією, Гаррінгтон опублікував статтю «До демократичних лівих: радикальна програма для нової більшості», в якій він закликав до створення «партії більшості демократичних лівих», яка цілком могла б «носити старий ярлик: Демократична партія». У 1972 році Гаррінгтон пішов у відставку з посади співголови Соціалістичної партії, а наступного року він допоміг сформувати те, що до 1982 року буде названо Демократичними соціалістами Америки.
Після років повільного зростання, членство в DSA почало періодично розширюватися після президентської кампанії Сандерса у 2016 році. «Америка ніколи не буде соціалістичною країною», – заявив Дональд Трамп у своєму зверненні до нації у 2019 році. Але народна підтримка соціалізму та позицій, які обіймають демократичні соціалісти, такі як Сандерс і Мамдані, різко зросла після переобрання Трампа. Цієї осені опитування Gallup показало, що громадське схвалення соціалізму досягло нового максимуму в сорок три відсотки, а також що підтримка ключових заходів, схвалених DSA: дві третини американців підтримують Medicare для всіх.
Соціалізм був найсильнішим у Сполучених Штатах в епохи високої нерівності та найслабшим в епохи спільного процвітання. Частка доходу, що надходить до верхнього одного відсотка, почала зростати в сімдесятих роках 1920-х років і зросла до рівнів, які востаннє спостерігалися в двадцятих роках 1920-х років. Можливо, тут і там ще є рифи з ростбіфу та яблучного пирога, але того ж не можна сказати про доступну медичну допомогу, житло чи вищу освіту. Демократи епохи прогресу боролися за трудове законодавство, реформу фінансування виборчих кампаній, положення про соціальне забезпечення та антимонопольні заходи та досягли їх. Демократи від Білла Клінтона до Джо Байдена не досягли й половини такого успіху. Звідси повстання Сандерса в 2016 році та популярність DSA сьогодні. Але чи справді з’являються нові Нові ліві — те, що Гаррінгтон назвав Наступними лівими? І якщо так, то який їхній план?
Соціалісти, які виступають за централізоване планування економіки, дивно неоднозначно ставляться до видання планів. Сам Маркс застерігав від «писання рецептів» для «кухонь майбутнього», але він уявляв, як виглядатиме день без капіталізму та розподілу праці — день, коли люди могли б робити все, що завгодно. Можна було б, розмірковував Маркс, «полювати вранці, ловити рибу вдень, вирощувати худобу ввечері, критикувати після вечері».
Майже століття потому економіст Джон Мейнард Кейнс, ліберал, який симпатизував соціалізму, подібним чином уявляв собі майбутнє, яке потребуватиме дуже мало праці, «місце економічного блаженства», яке, як він попереджав, породить нову проблему: «як зайняти дозвілля, яке завоюють наука та складні відсотки».
У своїй праці «До демократичних лівих» Гаррінгтон наполягав на тому, що його ідеї не слід сприймати як «креслення». Але в останні роки демократичні соціалісти не цураються соціалістичного рішуціонізму. У своїй праці «Концепція: як соціалізм може працювати в реальному світі» економіст, філософ і засновник журналу «Якобін» пропонують модель справедливого суспільства та просять читачів уявити собі день у соціалістичному майбутньому: «Деякі люди можуть проводити більше часу за читанням російських романів, приготуванням вишуканих страв з коханими людьми або за походами та кемпінгом на природі».
Тож не дивно, що платформа DSA 2026 також просить американців уявити собі вихідний у світі без капіталізму. «Можливо, вранці ви проводите дітей до школи, виконуєте доручення або йдете на прийом до лікаря. Вдень ви можете займатися спортом, практикувати нову навичку, читати, планувати подорож. Увечері ви можете зустрітися з друзями чи родиною та поїсти разом, можливо, піти в кіно чи в парк».
Якщо все це звучить дивно знайомо, то це тому, що це той тип майбутнього, про який люблять говорити Ілон Маск та Сем Альтман, світ достатку в плановій економіці, де бідність ліквідовано, а наймана праця скорочена. У двадцять першому столітті переконання, що соціалізм – це доля, почало збігатися з переконанням, що штучний інтелект – це доля. (Зрештою, планова економіка набагато ймовірніша в економіці, якою керує штучний інтелект, ніж у будь-якому майбутньому, уявленому в «Капіталі», навіть якщо перспективи людської свободи, на жаль, набагато гірші.) Сьогодні можна знайти прихильників ШІ, які переосмислюють риторику, яку колись пропагував Юджин Дебс. «Перестань бути найманим рабом», – каже потенційним клієнтам одна маркетингова служба ШІ. «Перестань будувати їхні мрії. Заміни працю системами ШІ».
Що люди робитимуть цілий день у майбутньому зі штучним інтелектом? За словами технологічних титанів, не потрібно буде нічого робити — вам виплачуватимуть універсальний базовий дохід, або, як любить називати його Маск, «універсальний дохід «ви можете мати все, що забажаєте»». Альтман запропонував, щоб замість універсального базового доходу людям надавали «універсальні базові обчислення», які вони зможуть використовувати, продавати або жертвувати. «Ви володієте частиною продуктивності!» — сказав він, звучачи як Маркс. Альтман впевнений, що в цьому майбутньому «ми знайдемо речі, які нам справді небайдужі». Маск порівнює роботу в цьому майбутньому з вирощуванням овочів, навіть якщо їх можна купити в магазині. «Деякі люди досі роблять це, тому що їм подобається вирощувати овочі», — каже він.
Найповнішим викладом цього світогляду є книга філософа Ніка Бострома 2024 року «Глибока утопія: життя та сенс у розв’язаному світі». Вона починається з марксистського жарту про те, як Бостром заробив статок, написавши «книгу рецептів». Він найбільш відомий своєю книгою 2014 року «Суперінтелект», яка попереджала про майбутній апокаліпсис штучного інтелекту. Однак у «Глибокій утопії» він уявляє собі утопію після дефіциту та після роботи, головною проблемою якої є «проблема мети», над якою він розмірковує протягом приблизно п’ятисот сторінок, що є не що інше, як ілюстрація його власної спроби знайти якусь мету… шляхом написання блукаючої книги випадкових, самозакоханих роздумів про безцільність.
Для соціалістів у 2026 році, як і для соціалістів у 1912 році, поглинання Демократичною партією ризикує обміняти амбіції замінити капіталізм на скромнішу мету його реформування. Але цього разу відбувається дивний новий поворот: зближення соціалістичного детермінізму з технологічним детермінізмом, марксизм стає маскізмом. Демократична партія цілком може просувати найпрактичніші та найнагальніші вимоги соціалізму: медичне страхування для всіх, Новий зелений курс. Але Кремнієва долина, маючи більше влади, ніж будь-яка політична партія, схоже, прагне перетворити найекстравагантнішу мрію соціалізму на кошмар: світ, у якому людям більше не потрібно нічого робити, бо вони більше не потрібні.