15 Листопада 2026
Книги та культура

Останній пробіг Чака Мерфі

Дурроу, Роскреа і Бельмонт ми пройшли через гучною і формальною процесією, під сіро-білим небом і вздовж насичених полів - Маунтрат, Кілкормак - і бокове вересневе світло було якось елегійним, ніби усвідомлюючи нашу мету.

Автор Denys Chainyk

img 0356

O, я кажу вам, що тепер нас було шість гордих і пам’ятних старих, коли ми їхали на наших блискучих Harleys через середину рівнини. У нас був вітер у бородах і рев диявольського грому у вухах, а наші голки нахиляли циферблати зі швидкістю п’ять кілометрів на годину нижче обмеження швидкості. Ми їхали з високо піднятими головами і заправленими животами, і під нашою легендарною шкірою ми всі носили чорні футболки, які були замовлені спеціально для бігу, які Барні десь знайшов в Інтернеті і не міг встояти – я припускаю, що він хотів представити легшу записку до дня, яка була цілком зрозумілою.

Дурроу, Роскреа і Бельмонт ми пройшли через гучною і формальною процесією, під сіро-білим небом і вздовж насичених полів – Маунтрат, Кілкормак – і бокове вересневе світло було якось елегійним, ніби усвідомлюючи нашу мету. У цю ранню осінню неділю екскурсії були загальними по всій країні, але у нас був сумний ритуал, і ми всі були трохи емоційні, перш ніж навіть вирушити.

Протягом десятиліть ми виїжджали як сімка.

•

Весь тиждень я нервував через біг. Я відчував, що неминуче будуть сцени – ми не були зроблені з каменю – і я не був впевнений, що ми зможемо пережити день, не перетворившись на трохи блуб-фест. Я хвилювався, що там можуть навіть обійми, і мені доведеться суворо нагадувати хлопцям, що ми не італійці.

Підійшовши до станції Applegreen на дальньому боці Атлона, ми зібрали велосипеди в щільну форму і поїхали – два за двома – і припаркували кожну блискучу машину на повільному повороті з вигнутою обробкою, що було надзвичайно задовільним. Потім ми зняли шоломи і мужно витрясли стільки волосся, скільки залишилося, що все ще було найяскравішим килимком у щасливому випадку Талл Пола, хоча бідний Барні був до своїх останніх кількох пасом, і в його вухах було так само, як і консенсус банди. Ми розстебнули наші шкури, щоб показати футболки, на яких були зображені традиційні черепи та кістки нашого роду злочинця, а над ним і під ним готичними написами:

Сини артриту

Розділ Ібупрофену

Так, іронічні старі чоловіки на свинях були ми, з шрамами на серцях і стегнах woejus, але ми ніколи не втрачали почуття веселощів або павичів.

“Ми приблизно на півдорозі до Палукавіля”, – жваво сказав Рог Докері, щоб не видавати свій настрій. “Що є що знову? Це посилання, яке я намагаюся зробити тут?”

“Палукавіль – це “На набережній” – це посилання”, – сказав я.

“Це моя думка, – сказав Тоні Малвен, – і я маю на увазі це без осуду, але це моя думка, чи Марлон у свій час розквіту насправді був досить дівочим хлопцем?”

“Марлон, безумовно, був на повній стороні”, – сказав Барні.

“З своєрідною мрійливістю про очі”, – сказав Тоні М. “З видом далекого погляду?”

“Ми п’ємо каву, – сказав я, – чи ми будемо стояти тут, як рибні дружини про кривавого Брандо Марлона?”

“Я не можу перестати думати про смерть”, – сказав Нед Іпалер.

“Ах, дивись”, – сказав Тоні М. “На цьому етапі ми всі в додатковий час і штрафи, чи не так?”

“Ми в травмі, і ми програли гол, – сказав Талл Пол, уточнюючи його, – але у нас є кут, і ми збираємося кинути в нього кухонну раковину. Захопник наближається і все”.

Ми підбадьорювали з усією хрипкістю, яку могли зібрати, і зробили для концесії Costa Coffee в злому освітленому відблиску станції.

“Палукавіль, графство Батткейк”, – сказав Барні. “О котрій годині ми туди потрапимо, щоб закінчити?”

"Досить говорити про політику, релігію та економіку. Чи почнемо ми приємно щебетати"

“Ми повинні зробити це приблизно до пів на четверту”, – сказав я. “Залежить від того, чи є у нас булочки, а також з кавою”.

“Я за булочки”, – сказав Нед Іпалер.

•

Це жахливий аспект ірландського велосипедного бродяги, що навіть найбільш епічні подорожі, як правило, закінчуються через три-чотири години. Це маленький острів, наші горизонти жорстоко скорочені, і навіть якщо ви вирішите відправитися на захід, ви все одно перебуваєте в графстві Слайго задовго до чаювання.

Strandhill на узбережжі Слайго був нашим Палукавілем, і наш бізнес сьогодні був церемоніальним – кремейни Чака (Бойо) Мерфі були в переносці Талла Пола, маленька фанерна коробка в тричі і заклеєна Горили для безпеки. Він був найкращим з нас у багатьох відношеннях, бідний мертвий Чак, і ми були всім, що у нього було через сім’ю, врешті-решт – він ніколи не одружувався і позбавив світ будь-якого потомства. Тепер він пішов належним чином, зник, його лінія закінчилася.

“Як в ім’я всього святого ти йдеш і зачаєш себе в Strandhill, County Buttfuck?” Барні сказав.

“Я уявляю, що це була робота з “круглою спинкою магазину”, – сказав Тоні М. “Банківські святкові вихідні? Сіль і романтика в ефірі? Приєднуйся до крапок, Барні”.

“Магазин чіпів?” Високий Пол сказав через обурений ковт пончика banoffee. “Це неповажно, Тоні. Це мати і батько померлого, про якого ви тут говорите”.

“Чи будуть чіпси?” Нед Іпалер запитав. “У Страндхіллі? Або як ми взагалі думаємо про вечерю?”

“Все, що ми знаємо, це те, що сказав нам Чак”, – сказав я. “Він був зачатий там, і він хоче повернути все це додому, так би мовити, хоче всю атмосферу повного кола. . . хотів, я повинен сказати. Він хотів”.

•

Чак Мерфі на смертному одрі? Все роз’ємно в обличчя і його очі, як у переляканого птаха? Тепер є сцена, до якої я не хотів повертатися, але я не міг зупинити себе. Я грав у це знову і знову, особливо в маленькі години між 2 та 5 ранку – години вовка, як завжди називала їх моя мати, і там, клину Бога, була жінка, яка знала.

Але саме так він дивився на нас, Чак, один за одним і очі в очі, дозволив своєму лікарському погляду пробігти повільним, драматичним поворотом біля ліжка і квакнув всю Strandhill spiel: літня ніч, давно, в блідому місячному світлі, і ми ледве могли дихати, коли стояли там, ковтаючи сльози і витираючи соплі, і, нарешті, він дістався до виходу – до ночі, коли все почалося, коли пристрасть прийняла приморське божевілля – і саме там, хлопці, де ви повинні розсипати мій старий пил. На пляжі в Strandhill.

Ми шестеро покинули хоспіс минулої ночі з ногами, як желе, але наша місія виправлена.

(Єдиним обнадійливим, я вважаю, було те, що Чак насправді не схуд так сильно під час своєї швидкої смерті – потрібно було б більше, ніж смерть, щоб зняти любовні ручки з Бойо Мерфі.)

•

Френчпарк, місто Роскоммон, Бойл, через який ми проїхали.

Небо було дивним, тепер відходив від Атлантики, і велика кестрелль злітала в димному рожевому повітрі, коли ми перетнули лінію Слайго. Дорога була слизькою після злив, вислизнула і скрутилася, як довгий чорний язик. Я пам’ятав Чака на кожній прохідній ділянці. Одного разу я згадав його на набережній у Траморі, розмахуючи шинною праскою над головою і ревучи наймерзенніше насильство на мафії Лімерика, яка дійсно займалася своїми справами, і хоча б раз у житті була абсолютно бездоганною, але це не зменшило владного впливу войовничої позиції Чака. Він привів нас до бою не кілька разів ще в енергійні і легко роздратовані дні молодості, але гуркіт і гуркіт вже давно закінчилися. Це було так багато, як ми могли зробити на цьому етапі, щоб взагалі встати на велосипеди – я маю на увазі, що Тоні М. було сімдесят чотири роки, і мене навряд чи можна було назвати дитиною з загону в блідому і сльозоокому шістдесят шість.

Через південний округ Слайго ми проїхали.

Ми повернули наші морди до моря, побачили довгі, хвилясті зелені ребра Атлантики з підйому над Коллуні, і я відчував гарячі потоки емоцій, що хлинули через зграю. Високий Пол, я точно знав, що мав в нього зв’язливу сторону, і він був схильний, звичайно, коли глибоко в своїх чашках, сміливо нахилитися і почати говорити про сенс і мету в житті і про міцному серці, і наскільки важливо було, щоб ми підтримували почуття спільноти, яке ми побудували разом протягом повільних, болючих десятиліть, і як важливо було, щоб ми всі любили один одного, і в цей момент я, як правило, відступав назад у свою бороду і люто червонів.

Звичайно, він не помилявся щодо болю – як група ми пройшли через звичайну мерзенну безліч хвороб і втрат, розбитих сердець і випадкових ув’язнень, залежностей, що виходять з вазо, криків, замкнених зривів, ви називаєте це. Ми дійсно багато чого пережили, але все одно їхали далі, з нашими двигунами, що гарчали на мокрих сільськогосподарських угіддях і розростаннях заміських територій.

•

Це був високий захід від Атлантики – хвилі були приголомшливими і котилися швидким, надійним кліпом, що означало, що всі типи серферів були на вулиці, і, як завжди, у нас були змішані почуття щодо когорти серфінгу. Хоча ми істоти часто з одного і того ж середовища проживання, ми, як правило, опиняємося в протиріччі з цими беззгайними мудаками. Цієї неділі їхні фургони були розкидані по всьому фронту Strandhill, ніби вони володіли цим місцем, і вони ходили в своїх гладких неопренових костюмах, з їх легкою повітрям і великими усмішками, що їдають лайно, з їх перма-засмагами і відбілюваними зачісками, зі своїми маленькими браслетами з бісеру і їх складними розтягуваннями йоги на піску. Нічого з цього не було правильно з нами, і, навіть коли ми під’їжджали на фронті, була невелика натрапля з цією стрункою білявою пиздою, яка тримала долоні і хитала головою, посміхаючись і зухвало жестикулюючи і кричала на нас: “відступити, давай, відступити, будь ласка?”

Так було так, що Чак (Бойо) Мерфі прибув до свого кінцевого пункту призначення, але його розсіювання, як і просили, аж ніяк не було простим. Коли ми в’їхали в Strandhill, ми помітили зі зловмисними поглядами, що неосвічений вітер сильно дме вздовж пляжу, перетворюючи пісок швидкими завихреннями і створюючи моторошну, брязкаючу музику з зерна.

“Міста для всіх нас, дівчатка!” Він заплакав з веселим австралійським акцентом. “Наприклад, залишити тут трохи поворотної кімнати?”

Нед Іпалер зупинився біля пизди і спокійно підняв козирок.

“Іди до біса, або я вдарю тебе по коробці в щелепу”, – сказав він.

“У цьому немає потреби, друже”, – сказав австралієць. “Просто підтримайте свою поїздку, і у всіх нас сьогодні тут буде трохи місця, добре?”

При цьому Тоні М. вийшов зі свого велосипеда з шоломом, що розгойдувався в стиснутий кулак – він, можливо, був сімдесят чотири роки по шосе і мав лише півтора функціонуючих легені на його ім’я, але він все ще був таким же широким, як заміський автобус, і мав небезпечно хитку посмішку, яка могла зняти фарбу.

“Ще в старі часи?” сказав він. “Ти вже був на півдорозі до біса Аварію та Надзвичайну Ситуацію. Ти мене розумієш, друже?”

“О, будь ласка, давайте не будемо вдаватися в погрози тут”, – сказав пизда.

І тепер Барні знявся зі свого велосипеда.

“Іди і пограй зі своїми маленькими приятелями, – сказав він, – або я викину чортову чоловічу булочку з твоєї голови”.

“Добре, добре”, – сказав усміхнений австралієць, знову піднявши долоні, коли він швидко повернувся на шльопанці. “Щасливих стежок, хлопці, добре?”

•

По правді кажучи, за нашою наркістю ховалося велике занепокоєння. Настав момент, щоб показати себе, і ми не були готові. Ми не простояли на асфальті, штовхали один одного по п’ятах, спостерігали, як вітер зловісно хлистував по сріблястих пісках. А потім, звичайно, Талл Пол був у своїй хрипкій і принизливій справі.

“Те, що я вірю, – сказав він, – це те, що нас об’єднали як групу з певною метою”.

“О, ось ми, чорт візьми”, – сказав Рог Докері, який стояв більш-менш там, де я це робив у питанні емоційної близькості – за межами її далеких зовнішніх кілець, аж до кілець Сатурна.

“Не відставай!” Високий Пол клацнув. “Залишайся зі мною в цьому. Просто слухай, добре? Ми ніхто з нас не сумуємо за станціями життя, і це кривавий факт. Я маю на увазі, на будь-якому актуарному рівні і на основі вибору способу життя, який ми повинні були зробити? Ці наші дні закінчуються, і ми, чорт візьми, це знаємо, і ми повинні мати можливість розмовляти один з одним. Я маю на увазі, якщо не один одному, то кому? Хто!? Давайте подивимося правді в очі, хлопці. Ми всі зараз дуже, дуже боїмося, і нам усім боляче і…”

Гігантський тарган біжить на роботу.

“Будь ласка?” Тоні М. сказав. “Чи не можемо ми просто зробити вчинок з прахом бідного мертвого покидька і розслабитися з цього приводу?”

“Зроби вчинок”, – сказав Барні. “Розсип пил покидька. І ми піднімемо келих до його пам’яті”.

“Безумовно”, – сказав я. “І, будь ласка, давайте спробуємо не стати занадто пухнастими”.

•

Тактичний відступ здавався найкращим варіантом, щоб побачити, чи можуть впасти вітри. Ми влаштувалися в темряві лаунж-бару. Ми доглядали за похмурим раундом довгого заварювання і намагалися заблокувати балаканину м’яку цивільних осіб та телевізійного спорту. Ми були обережні один з одним. Наша енергія була утрамбована, але вона мала неприємний потенціал. Ми були лабільними старими чуваками, стривоженими любов’ю, і я відчував, що все може шалено зійти, якщо ми не будемо обережні.

“Я ніколи не любив свою дружину”, – сказав Барні.

“О, милий Ісус, чорт візьми”, – сказав я.

“Я маю на увазі, що вона прекрасна, Аліса”, – сказав Барні. “Вона моя найкраща подруга і мати моїх дітей і все таке, і абсолютно я все ще люблю її, але любов? Я не впевнений, що це коли-небудь було для мене таким”.

“Барні?” сказав Рог Докері. “Ти думав про те, щоб зберегти цей матеріал для себе?”

“Навіть коли ми в середині акту”, – сказав Барні. “Навіть під час нашого кохання…”

“Барні, будь ласка”, – сказав я.

“Навіть тоді, – сказав він, – коли ми очі в очі і в розпалі моменту, так би мовити, я відчуваю, що між нами є відстань, і якщо нам не вдалося подолати її на цьому етапі? Через сорок років?”

Він кисло похитав головою і з’їв кілька кульок зігріваючого пива. На холодну мить тиша зафіксувала хватку на нашому столі, хоча вона була порушена, по краях, стогнали і гарчавли гольф-коментатори, Рорі Макілрой мав канарку на сімнадцятому фарватері десь цієї чемпіонської неділі.

“Цей вітер нікуди не дінеться”, – сказав Нед Іпалер.

•

І вітер проніс небо і побіг хмарами в темпі до похмурої сірої цитаделі міста Слайго, з Беном Бульбеном над нею, столовою горою, що приходить і йде в гонці хмар.

На морському горизонті серфери були на своїх трюках і фінтах, хапаючи свої плавники з безтурботністю і повертаючи дошки до неба, щоб покататися на великих зелених хвилях, в той час як їхні приятелі гавкали, як тюлені з берега в хрипкій вдячці, і всі вони просто безперервно знімали один одного.

Ми притулилися до штормової стіни в чорно-шкіряному кластері і похмуро викурили дубі або кілька. Ми зібралися якнайкраще. А потім, навіть не оголосивши про цей момент, Високий Пол впав на коліна, ніби покликаний на молитву, але насправді він просто заколисував кремани спиною до поривів – це було дуже ніжно. З деякими труднощами він відірвав стрічку Горили і взяв маленьку фанерну коробку з поліетиленових пакетів, і ми всі миттєво опинилися в калюжах, тоді шість дорослих чоловіків голосно плакали, коли ми перевезли нашого занепалого героя по пісках. Насправді не було сенсу намагатися читати вітер – серфери перекидалися і переверталися, чайки шалено кидалися – і ми просто думали, Ах, чорт забирай, і Високий Пол тримав коробку високо, як жертовне жертвоприношення, і це був Барні, я думаю, чиї тремтячі пальці потягнулися вгору і відкинули назад шарнір кришки, і відразу Чак (Бойо) Мерфі був на повітрі Strandhill, піднімаючись, ніби темною магією з коробки як єдина висок, як крутиться і крутиться джин кістки-білого попелу, як джин або сміється спрайт берегової лінії, що обертається і скручується подалі від нас у зернистому післяобідньому світлі, і тепер він воскрес, а тепер його не було.

•

Сцена з маленькими тарілками в Strandhill чудова, і між трьома гастропабами, які ми відвідали, ми, мабуть, прибрали пару десятків маленьких дияволів. Насправді, це перетворилося на досить бурхливий вечір, і ми були напрочуд в гарному настрої над ніжними блюдцями лимонних кальмарів і блідо-тремтячих буррат і великими товстими сексуальними грецькими оливками, нахабно розлипаними чилі, фетою і часником, і о, найбільш пам’ятним хренком тушкованої баранячої печінки, якій заважали якимось високоінноваційним способом. Ми майже розслабилися, я вважаю. Ми майже опустили охорону. В один момент я затінив очі гордим салютом, дивлячись на освітлені сонцем височини нашого спільного майбутнього.

“Отже, як щодо зимового бігу до Іспанії?” Я спробував. “Середона січня ми завантажуємо велосипеди, сідемо на пором до Сантандера…”

“Ми могли б запливти в Астурії”, – мрійливо сказав Рог Докері.

“Естремадура”, – сказав я, витягуючи це. “Всі ці відьомські старі села. Вниз до Андалусії. Отримайте кілька належних дорожніх миль під нашими поясами, вирушайте в гори, отримайте приємне зимове сонце, вітамін D буде сяяти з нашого whatcha-call-its”.

“Вниз через пустелю до Альмерії”. Рог був проданий.

“Будинок західної паельї”, – нагадав я банді.

Інші досить ввічливо тикали на цю ідею, але я зазначив, що вони не братимуть на себе жодних зобов’язань щодо цього. Мовчки я лаяв себе – я забув, що навіть підвищення можливості великого пробігу в наші дні може відправити більшість хлопців до їхніх похмурих місць, може нагадати їм про все, що може стати на шляху такої виходу. Стало набагато важче скласти будь-які плани середньої та довгострокової дальності, що з багатьма зустрічами, які задушують графік більш старшого чоловіка, фізичною та психічною терапією, нескінченними скануваннями та випадковими зондами, не кажучи вже про пізню агорафобію, яка не невідома джентльменам певного віку, які подорожували більше, ніж їх справедливу ділянку нерівної дороги. І, звичайно, розвиток страху перед природою ніколи не є ідеальним у типі для їзди на свинях.

•

До десятої ми лягли спати в гуртожитку – ми забронювали кімнату з двоспальними ліжками тільки для себе, і це тримало нас в безпеці від серферів та туристів. Я припускаю, що було щось на зразок тюремної атмосфери, коли ми деякий час лежали в темряві після того, як згасло світло, і сонно розмовляли, розмовляли легше тепер після кількох напоїв і якісної їжі, говорили про те, які мрії ми могли б залишити, які прагнення. Все йшло досить добре, поки раптом Тоні М. не кинув ручну гранату.

“Я думаю продати велосипед”, – сказав він.

Він був на ліжку під моїм, і коли кімната задихалася від безмовного обурення, я закинув голову на бік, щоб перевірити бідняку людину.

І це було душераздираюче, насправді, те, як він лежав там з жуками в темряві, просто дивлячись у безодню, дивлячись у великий басейн чорного маслянистого небуття, яке, як ми всі знали, буде життям після відкритої дороги. Як ти міг жити за межами цього життя, яке ми так любили, і все ще називаємо його живим? Як ви могли відмовитися від пульсування термінової дросельної заслінки і сплеску реву сили, які проводуть вас через ворота страху до стану безнервового блаженства, до мотоциклетної порожнечі, де ви можете нахилитися до кожного швидкого повороту, коли він приходить? Це був Нед Імпалер, який заговорив, щоб швидко покласти край божевільному уяві Тоні.

“Ти продаси цей велосипед, і я відкрию твоє чортове обличчя”, – сказав він. “Я тут не жартую, Ентоні. Я знаю тебе з одинадцяти років, і я знаю, який ти. Ти будеш сидіти в тому будинку і знову зайдеш у свою стару пісню, “Що це все про Альфі”. Цей будинок перетвориться на те, що ваш власний лікар назвав його – “місце хворобливого самоаналізу”. І дивись. Ми знаємо, що ти самотній, і ми знаємо, що ти думаєш, що ти на шляху. Ну, ось новина, друже – ми всі думаємо, що ми на виході, і ми, чорт візьми, не помиляємося в цьому! Але ми наполегливо! Ми тримаємо плечі назад і підборіддя високо. І я кажу вам зараз, що я збираюся переглянути кожну останню вибухову рекламу на Done Deal, і де б ви не думали, що збираєтеся продати своє життя, і якщо я побачу кам’яно-сірий Harley Electra Glide 87-го року на продаж, я буду поруч з вашим сумним будинком, і я повторюю, старий друже, я відкрию твоє чортове обличчя”.

Це була найдовша промова, яку Нед Імпалер виголосив з тих пір, як минула ніч М’ясний лоф. Нас усіх це нокаутувало. Ми також були дуже зворушені цим.

“Дякую, Нед”, – сказав Тоні М.

•

Вранці ми соромилися один одного. Наші виходи, по правді кажучи, стали рідкісними, і ми не звикли братися разом так, як раніше. Ми танцювали один про одного трохи занадто ніжно, і я був стурбований тим, що все це стає занадто приємним і люб’язним. Я думав, що нам потрібно трохи ребра. Високий Пол, я був здивований, сидів, схрестивши ноги на своєму ліжку, роблячи якусь дихальну вправу або медитацію, вдихаючи дуже повільно і глибоко, а потім видаючи довгий затягнутий звук туманного рогу, коли він терпляче видихав. Я не міг не прокрастися до швидкого відео на телефоні, і мене спіймали на гарячому.

“Що?” сказав Високий Пол.

“Я не називаю це”, – сказав я. “Я не проходжу тінь”.

“Ти втручаєшся в мій процес”, – сказав він. “Я намагаюся культивувати тут м’який чортовий кайф, щоб налаштуватися і зіткнутися з днем і тим, що він може принести. І ти трахаєшся з моїм кайфом, брате”.

У темному фойє налякана собака по телефону.

“Вибачте”, – сказав я.

“Просто залиште мене на цьому, будь ласка?” сказав він. “Ідіть і евакуюйте свій кишечник або щось корисне. Організуйте свої власні справи, Стівене”.

“Гаразд,” – сказав я. “Це просто вражає мене трохи…”

“Що?”

“Це, можливо, трохи. . . ву-ву“, – сказав я.

“Це не ву-ву”, – сказав він.

“Це на стороні ву-ву”, – сказав Рог Докері.

“Це не ву-ву”, – сказав я.

•

Ми підійшли до наших велосипедів, припаркованих спереду, перед гладким і безнервовим морем. Хвилі тепер облизували щиколотки, всі серфери пішли. Вид велосипедів, як завжди, підняв мене. Вони красиві і нав’язливо доглянуті, але це більше, ніж це. Можливо, саме так вони завжди встановлені в ескадрильї, щоб вивести нас на дорогу як зграю і здійснити на деякий час старі втрачені мрії про воїнство, з яких в середині століття з’явився наш вид.

Люди, звичайно, судили нас. Вони побачили волосся, бороди та шкіру і зробили припущення. Але, можливо, ми більше не були тими, ким вони нас вважали. Тепер була якась м’якість, навіть коли ми гавкали і ляпали один одного по потилиці і безпідставно наклепували один на одного в блідому морському світлі. З роками і всіма випробуваннями років ми стали надзвичайно чутливою групою.

“Якщо ми не хочемо робити весь керфффл сніданку сидячий, – сказав я, – ми могли б просто взяти кілька круасанів і плоских білих у Statoil на N4 і, можливо, літровий глечик O.J.”.

“Хто помер і зробив тебе нашою чортовою матір’ю?” сказав Нед Імпалер.

•

Я всю ніч мріяв про те, як я їхав на самоті через дивну країну та невідомі місця, мріяв про безінні долини та широкі таємничі поля, про похмурі гірські дороги, все це прокотилося повз мене в розмиті, коли це життя проноситься повз, і смуги блідого золота простягалися через дозріваючі поля. Ці сни, на мій почув, мали певну вагу передвіства – вони розповіли мені про більш самотні дороги, які настануть.

•

Ми з’їли кілька яєчних бутербродів на трагічному передмілі станції Circle K десь у найглибшому Оффалі. Ми намагалися повернутися до наших старих жартів і рутини, але ніхто з нас не міг їх купити. Ми були перероблені через нашу втрату.

“Якщо ми не будемо добре стежити за собою, – сказав Тоні М., – ми можемо перетворитися на те, що, на мою думку, вони називають новими людьми…”

“Ти маєш на увазі, як ті жахливі маленькі інтернет-бозо?” Рог сказав. “З їх неп’ють і своїми режимами шкіри і розмовами про те, скільки вони сплять?”

“О, вони можуть піти нахуй”, – сказав я.

•

Два за двома ми їхали через холодне яскраве повітря, і поки що ми були задоволені нашими блискучими машинами та вибором, який ми зробили. Ми також знали, що кожен, як заслуговує, отримує момент на сонці, так само впевнено, як і Чак Мерфі, і лише на мить я міг побачити його знову, двадцять чотири камені чистого жиру і м’язів, коли він піднявся зі свого Harley Super Glide 71 року в чорно-вишневому перлині, і виродком був містер Харизма, з насміхокою, як у Марлона Брандо.

Читайте також

Для чого потрібна біографія?

У книзі «Трансцендентність для початківців» філософ Клер Карлайл стверджує, що будь-яке життя, навіть звичайне, є порталом до божественності.

Автор Denys Chainyk

Як Такаші Ямадзакі повернув Годзіллу до життя

У 2024 році відродження відомої саги японського режисера несподівано отримало «Оскар». Він розповідає, як намагався зробити останню частину, «Ґодзілла мінус нуль», гідною свого попередника. 1945 році,…

Автор Denys Chainyk