Рік тому мені довелося написати надгробну промову для моєї матері. Не маючи змоги ковтати, через запущену хворобу Альцгеймера, її годували крапельницею. Кінець здавався неминучим. Безпорадний і невпевнений, я вирішив написати її біографію.
Моя мати виросла в Галлі, на північно-східному узбережжі Англії, наймолодшою дитиною у великій родині. Вона піклувалася про свою матір, яка захворіла на деменцію; вона вийшла заміж за мого батька, звільнилася з роботи в лікарні та виховала двох дітей, мого брата та мене. Обриси її життя були чіткими, але внутрішня частина темною, освітленою тут і там яскравими спогадами. Я пам’ятаю вирізку з газети ще до мого народження, з гламурною чорно-білою фотографією моєї матері, радіотерапевта, біля вражаючого медичного апарату. Пізніше були походи до місцевої бібліотеки, звідки я успадкувала її любов до читання, і промову, яку вона виголосила на моєму весіллі, тремтяча, але рішуча. Моя мати ніколи не любила бути в центрі уваги, і оточуючі загалом погоджувалися. Якби ж я більше намагалася пробитися крізь її мовчазність, розпитати її більше про її життя, коли вона ще його пам’ятала.
Як виявилося, надгробна промова моєї матері могла почекати. Вона одужала, як і після подібного епізоду вже колись. Але біографічний імператив мучив її, як несплачений борг. Чому розповідь її історії здавалася такою важливою та такою складною? І чому моя нездатність зробити це породжувала стільки сорому?
Клер Карлайл тричі згадує свою матір у своїй новій книзі « Трансцендентність для початківців »: один раз, коли навчала доньку писати; один раз, коли її мати помирала; і один раз, щоб оплакати її та вшанувати пам’ять. Як і я, Карлайл — професорка філософії; на відміну від мене, вона — лауреатка премій біографії, авторка біографії Серена К’єркергора, яка уникає хронології заради тематичного занурення, а також філософської «біографії» стосунків Джорджа Еліота з її романтичним партнером Джорджем Генрі Льюїсом. Якби хтось міг пояснити цінність написання біографії — чим я завдячувала своїй матері і чому — це була б вона.
«Трансцендентність для початківців» — це не біографія, хоча багато життів переплетено в її нитках. Натомість це книга про те, чому життєві історії мають значення. Обидві професії Карлайл стосуються цінності людського життя, але філософія схиляється до абстрактного, а біографія — до конкретного: окрема людина з матір’ю та ім’ям. У той час як «Сократ ходив по Афінах, запитуючи: «Що таке людина?», — пише Карлайл, — «я хочу знати, хто ця окрема людина». Як біограф, вона також намагається створювати мистецтво, «щоб привнести щось нове та унікальне у світ» — світ, який «філософська частина нас хоче позбутися зайвого».
Деякі філософи будуть скаржитися на це мініатюрне «розхламлення», ніби великі мислителі, які створювали бачення світу, були не чим іншим, як метафізичною Марі Кондос . Але не я. Карлайл має право насміхатися зі своїх колег за переоцінку сили раціонального аргументу та перевагу фальшивій простоті над складною істиною. Її контраст, у будь-якому разі, тимчасовий: вона відкрита як до моральної філософії, яка використовує індивіда, так і до мистецтва, яке виконує філософську роботу.
Але в книзі Карлайла залишається залишкова напруга, пов’язана з її орієнтиром, філософом сімнадцятого століття Барухом Спінозою . Тим, хто знайомий з його ідеями, поняття біографа-спінозиста здаватиметься таким же логічним, як і м’ясник-веган чи пацифістський найманий вбивця. Для Спінози існує лише одна субстанція, знеособлений Бог, а все інше — це просто «мод» або модифікація цієї субстанції, брижі в океані буття. Ми всі — онтологічна піна. Як стверджує Карлайл:
Концепція Спінози про людину набагато динамічніша та плинніша, її межі більш пронизливі та тимчасові, ніж повсякденне поняття індивідуальності, вбудоване в нашу граматику, яке відрізняє «суб’єкта» від його власних дій та властивостей, а також від «об’єктів», з якими він стикається.
На перший погляд, біографія — це жанр цілісного суб’єкта — людини, яка взаємодіє з іншими, але відрізняється від них, не розчиняється в морі субстанції. Однак для Карлайла «метафізичний егоїзм» світу, що складається з окремих людських істот, «підсилює моральний егоїзм, і навпаки». Спіноза — це протиотрута від самовпевненості. Але яке місце залишається в його метафізиці для цінності індивідуального життя?
Карлайл знаходить відповідь у мікрокосмі. Якщо все є аспектом Бога, ми можемо передбачити цінність цілого — самого божественного — в одній людині. Такий погляд на людське життя є радикально демократичним. Книга Карлайл починається на півдорозі до гори в Дхарамсалі, Індія, у її двадцять років, коли вона зустрічає чоловіка, який живе в маленькій печері, доглядає за кам’яним святилищем, продаючи концесії туристам, щоб заробити на життя. У шістнадцять чи сімнадцять років він залишив тимчасовий світ заради життя аскетичної відданості. Найбільше Карлайл зворушує те, наскільки звичайним він здається. «Протягом багатьох років я зустріла кількох людей, які випромінювали відчутну духовну якість, якесь рідкісне розуміння, глибину чи спокій, які можна було відчути в їхній присутності», — зазначає вона. «Чоловік на горі був не таким». Пізніше в книзі ми зустрічаємо іншого аскета, Раману Махарші, який провів своє життя на священній гімалайській горі під назвою Аруначала. Махарші став відомим духовним наставником, якого Сомерсет Моем втілив у художній літературі у творі « Лезце бритви ». Обидва життя благородні, обидва чудово описані: для біографа-спінозіста немає сенсу цінувати одне над іншим, знамените над безіменним, оскільки вони є лише різними гранями однієї вершини.
Отже, Карлайл стверджує про цінність негероїчного життя. Цей аргумент найбільш очевидний стосовно творів мистецтва: наприклад, героїнь Джорджа Еліота або уважних портретів її матері, написаних Селією Пол . Еліот, який створив перший англійський переклад « Етики » Спінози, жив у часи, коли обожнювали «великих людей»: у 1841 році Томас Карлайл написав « Про героїв, поклоніння героям та героїчне в історії », а « Представницькі люди » Ральфа Волдо Емерсона було опубліковано в 1850 році. Відповіддю Еліота став « Міддлмарч », у якому Доротея Брук присвячує себе своєму самообманливому чоловікові Едварду Касаубону, перш ніж виявить, що його великий твір є шахрайством. Доротея живе менш вдалим життям, ніж сподівалася, але її життя все ще має значення, як співають останні рядки «Міддлмарчу»: «Бо зростаюче добро світу частково залежить від неісторичних вчинків; і те, що справи у нас із вами не такі погані, як могли б бути, наполовину завдячує кількості тих, хто вірно прожив приховане життя і спочиває в невідвіданих гробницях».
Сміливо, Карлайл інтерпретує навіть більш морально неоднозначних головних героїв Еліота як «прояв Бога… проблиск чогось сяючого, можливо, зовсім недалекого». Карлайл веде нас до метафізичної вершини, з якої ми оглядаємо людські життя «крізь призму вічності», за висловом Спінози, сповнені любові до них як до граней божественної реальності. Це захоплююча перспектива, і «Трансцендентність для початківців» є водночас зворушливою та глибокою. Але чи є її бачення істинним? Або, якщо говорити особисто, наскільки вона висвітлює потребу, яку я відчував, щоб написати життя моєї матері, і біль від неможливості зробити це добре?
«Понад усе, Еліота цікавила моральна сила звичайного життя, такого як життя Доротеї, — пише Карлайл, — наслідки якого «не дуже помітні», хоча все ж «розсіяні». Моя мати померла невдовзі після того, як я спробував, але зазнав невдачі, написати їй панегірик. Як і Доротея Брук, вона прожила неісторичне життя, і те, що зі мною не так погано, як могло б бути, принаймні наполовину заслуга саме їй. Я вдячний за це. Однак цінувати мою матір таким чином, за її розсіяний вплив на мене чи на інших людей, не означає цінувати її за неї саму. Для спінозиста цінність життя — це цінність послідовності подій — хвиль у Божому океані, — а не цінність людини, яка їх переживає. «Навіть якщо «я» розчиняється або взагалі ніколи не існувало, — наполягає Карлайл, — життя залишається яскравим, його історія захопливою». Але життя моєї матері — все, що вона робила, і все, що з нею сталося, — має значення лише тому, що вона має значення. Фундаментальна цінність суб’єкта: це те, чого спінозист не може побачити.
Якщо нас цікавлять події, ми будемо тяжіти до драматичних, і хоча Спіноза запевняє нас, що маленьке, недосконале життя є таким же вираженням Бога, як і героїчне, це не означає, що наш інтерес недоречний. Не випадково Карлайл опублікував біографії К’єркегора та Еліота, а не її матері чи моєї: як правило, нас більше цікавлять життя, що переживають важливіші події. У цьому немає нічого поганого, хіба що ми забуваємо про те, що кожна людина має цінність, незалежну від життя, яке вона прожила. «Метафізичний егоїзм», який зневажає Спіноза — світ окремих людських істот — дає місце для морального егоїзму, щоправда; але він також дає місце для гідності окремої людини.
Для Карлайла, повторювані портрети матері художниці Селії Пол уособлюють епізоди, в яких вони були створені, «красу тих годин, коли дві людські істоти дарували одна одній час». Але те, що створюється в ці прекрасні години, — це не біографія і не картина розділу з життя, а картина людини в часі. Живопис — це не оповідне мистецтво в тому сенсі, як життєпис. Цінність портрета полягає не стільки в розповіді історії життя, скільки в постійній увазі до конкретної людини, особистості, чию сутність розчиняють Карлайл і Спіноза. «Мою матір ніколи належним чином не бачили в її повсякденному житті», — пише Пол Карлайлу. «Вона відчула, що увага, яку я їй приділяла, певним чином зцілює. Їй було байдуже, що я з неї робила, їй просто потрібно було, щоб на неї дивилися».
«Побачимося, коли побачимося»: останнє повне речення, яке моя мама сказала мені телефоном з лікарні кілька років тому, перш ніж її дар мови втратив дар мови. Це можна було сприйняти як самозневаження: я не так вже й важлива, не потрібно поспішати до мене. Це також можна було сприйняти як обітницю люблячої уваги. Ми любимо
людей , перш за все, а не їхнє життя; але коли ми любимо їх добре, ми дивимося на них, бажаючи бачити їх краще. Сором того, що я так мало знала про життя моєї матері, був не соромом того, що я не помічала цінності життєвої історії, а соромом того, що я не змогла кохати.
