Майкл Волцер написав «Справедливі та несправедливі війни» півстоліття тому. Війна в Газі змусила його переосмислити один з її фундаментальних принципів.
Я вперше зустрів Майкла Волцера близько десяти років тому. Я був аспірантом з Каталонії, який закінчував дисертацію. Волцер був почесним професором Інституту перспективних досліджень у Принстоні та колишнім співредактором лівого журналу « Dissent» , але найбільше він мене зацікавив як філософ, і особливо як автор книги « Справедливі та несправедливі війни », спроби окреслити правильні та неправильні аспекти війни як з точки зору її причин, так і з точки зору її ведення. За майже п’ятдесят років з моменту її публікації жодна інша книга на цю тему не зрівнялася з її впливом. Я несподівано надіслав йому електронного листа, прагнучи обговорити її ідеї, і він запросив мене до свого кабінету. Ми розмовляли про філософію та політику під час прогулянки лісом поблизу.
Я повернувся до його творчості через кілька років, коли видавець написав мені про іншу його книгу, « Товсті та тонкі: моральна суперечка вдома та за кордоном », яку я похвалив у своїй промові. Вони придбали права на публікацію її каталонською мовою та попросили мене написати пролог. Я погодився, але виявив, що також хочу написати про кар’єру Волцера та його спадщину. Я знову написав йому, цього разу як журналіст, запропонувавши профіль. На початку 2023 року він запросив мене до своєї квартири в Нью-Йорку, куди щойно переїхав зі своєю дружиною, з якою прожив майже сімдесят років, Джуді Бородовко Волцер — як і він, науковицею на пенсії. У травні того ж року ми з Волцером сиділи на їхній кухні та розмовляли серед коробок, що чекали на розпакування, та картин, що чекали на повішення.
Йому нещодавно виповнилося вісімдесят вісім. Уолцер має джентльменську манеру поведінки та почуття іронії, що ускладнює його визначення; він не любить абстракції та гіпотетичність і воліє говорити та писати без жаргону. Він навчився читати на початку сорокових років з лівої денної газети PM , сказав він мені, яка, додав він, «містила найкращі карти» Другої світової війни. Він пам’ятає, як його бабуся раділа перемозі Радянського Союзу в Сталінградській битві. Його батьки, діти єврейських іммігрантів, жили в Бронксі, де його батько працював на оборонному заводі. Пізніше батько Уолцера отримав роботу через своїх родичів у ювелірному магазині в Джонстауні, штат Пенсільванія, де родина приєдналася до реформістської громади. Рабин був сіоністом, і Уолцер поділився спогадом — хоча він не був впевнений, чи це було правдою — про те, як його батьки плакали від радості, слухаючи новину про те, що Організація Об’єднаних Націй проголосувала за створення єврейської держави на території, яка тоді була британським мандатом на Палестину. У Джонстауні Волзер навчався в об’єднаній середній школі з дітьми з заможного району Вестмонт та з робітничого містечка Верхній Йодер. Після закінчення школи «половина хлопців» пішла до коледжу, сказав він, а половина пішла воювати до Кореї. «Це був урок класової системи», – сказав він мені. Він навчався в коледжі в Брандейсі, а потім здобув ступінь доктора філософії в Гарварді.
Після Кореї настала В’єтнамська війна. Коли Сполучені Штати ввели бойові війська в 1965 році, Волцер викладав політичну теорію в Принстоні, де допоміг організувати один з перших навчальних семінарів проти війни. Наступного року він повернувся до Гарварду, а в 1967 році став співголовою Кембриджського районного комітету з питань В’єтнаму, члени якого ходили від дверей до дверей, збираючи підписи за проведення референдуму проти війни. У червні Ізраїль завдав превентивного удару по Єгипту, розпочавши Шестиденну війну, і продовжив окупацію Синайського півострова, Голанських висот, Західного берега, Східного Єрусалиму та сектора Газа. Багато союзників Волцера, які виступали проти В’єтнаму, виступали проти всього цього, але він вважав, що початковий напад Ізраїлю був виправданим; на його думку, країна зіткнулася з безпосередньою загрозою і мала діяти. Прагнучи пояснити, чому це було правильно, а війна у В’єтнамі — ні, він звернувся до переважно католицької традиції теорії справедливої війни та почав працювати над тим, що стало його найвідомішою книгою.
Фундаментальні принципи книги не є складними. Це справедливо для захисту своєї країни від вторгнення, і несправедливо вторгатися в країну, яка на вас не нападала, хоча Вольцер допускає винятки, здебільшого з гуманітарних причин. Це справедливо для того, щоб уникнути жертв серед цивільного населення, і несправедливо бомбардувати міста без розбору, щоб змусити ворога здатися. Справедливість початку війни — те, що філософи називають jus ad bellum — відокремлена від jus in bello , справедливості того, як ведеться війна. Солдати по обидва боки війни мають однакові права та однакові обов’язки, незалежно від того, яка сторона має більшу рацію.
Більшість цих принципів вже були загальноприйнятими в міжнародному праві, але на практиці вони часто ігнорувалися, і в деяких інтелектуальних та політичних колах ставало загальноприйнятим твердженням, що війна — це питання голого егоїзму. У цьому відношенні багато реалістів та пацифістів були єдині: жодна зі сторін не вірила, що війну можна вести морально. У книзі Вольцер спирається як на історію, так і на філософію, цитуючи листи та мемуари солдатів, а також промови політиків та військових лідерів, ілюструючи, як люди намагаються воювати морально, та показуючи, що вони зазвичай приймають недосконалі та незручні рішення. Невдовзі після публікації книги група офіцерів у Вест-Пойнті прийняла її як підручник, зробивши її обов’язковою для читання курсантами другого курсу. Її досі викладають у військових училищах.
За кухонним столом того травня ми говорили про війну в Україні , якій тоді було трохи більше року. За словами Волцера, це була морально проста війна: Росія вторглася несправедливо, а Україна захищалася. Але війна ніколи не буває простою. «Ви знаєте, що зараз існує версія теорії справедливої війни під назвою jus ex bello ?» — спитав він мене. « Jus ex bello означає «Коли справедливо або обов’язково припинити боротьбу»». Саме тоді прийшла його дружина з пакетами для покупок, і ми зупинилися, щоб допомогти прибрати речі. Повернувшись до столу, Волцер сказав, що нещодавно один юрист використав доктрину jus ex bello у своїй статті, щоб стверджувати, що війна стала настільки дорогою для українців, що їхній уряд тепер зобов’язаний піти на поступки, щоб припинити бойові дії. Це неправильно, наполягав Волцер — такий принцип заохочуватиме агресорів бути якомога руйнівнішими.
У наступні місяці ми обмінювалися електронними листами та спілкувалися через Zoom. Вольцер написав кілька статей про війну в Україні, і я запитав його про ці статті, а також про ті, що стосуються його минулого. У вересні того ж року я написав чернетку своєї статті. 7 жовтня ХАМАС напав на Ізраїль, і Ізраїль відповів у відповідь. Я попросив Вольцера про ще одне інтерв’ю. «Так», – відповів він. «Нам потрібно поговорити».
Через кілька днів ми знову поговорили через Zoom. Уолцер носив товсті окуляри, а його волосся було розпатлане; він чемно, але згасало, посміхався. У сімдесятих роках Уолцер та його дружина почали щорічно відвідувати Ізраїль; на той час у них там було стільки ж друзів, скільки й у США. Я запитав його про статтю, яку він написав роками раніше під назвою « Чотири війни Ізраїлю/Палестини ». Тоді він стверджував, що хоча деякі ізраїльтяни справедливо захищають свою безпеку в межах кордонів країни 1967 року, інші несправедливо борються за Великий Ізраїль, який включатиме поселення та окуповані території. І хоча деякі палестинці справедливо борються за припинення окупації Західного берега та Гази та створення незалежної держави, інші ведуть несправедливу війну, щоб повністю знищити Ізраїль. Мир настане лише тоді, писав він, коли ті, хто веде справедливі війни, переможуть тих, хто на їхньому боці бореться з несправедливими.
Чи він досі так сприймає це? Так, сказав він. І, на жаль, додав він, ті, хто брав участь у справедливих війнах, не керували справами ні з одного боку. Ізраїль, сказав він, тепер має «знайти спосіб відповісти на напад ХАМАС». Він продовжив: «Це принцип теорії справедливої війни, що коли є справедлива причина, має бути і спосіб відповісти». Чи є початкова реакція ізраїльського уряду воєнним злочином? «Я вважаю, що тривала облога Гази, так, є несправедливою», – сказав він. Він зазначив, що найвидатніший філософ юдаїзму погодиться. «Маймонід написав, пам’ятно, одне з моїх улюблених речень: «Коли хтось оточує місто, щоб обложити його, заборонено оточувати його з чотирьох боків; допустимо лише з трьох боків». Ви повинні дозволити цивільним особам піти. Що ж, Газа обложена з усіх боків». Потім він додав дещо холодно: «Це також дурість, тому що люди почнуть вмирати, і не ХАМАС буде звинувачений у їхній смерті».
Через кілька тижнів я відвідав його особисто. Був Геловін, і на вулицях люди були одягнені як монстри та гарбузи. Я знайшов Вальцера в коридорі його будинку, і ми разом піднялися до його квартири. Він рухався повільніше, ніж у травні; у нього були проблеми зі спиною. Біля його дверей я помітив мезузу. Він давно дотримується світських поглядів і запитав його, чому він її встановив. «Щоб антисеміти знали, в які двері стукати», – сказав він.
Ми зайняли місця в крихітному куточку квартири. На столі стояв примірник лівого журналу «Якобін» . Вальцер виглядав менш стурбованим, ніж одразу після нападу, і здавався гострішим; я бачив, що він багато разів обговорював теми, які я порушував. «Кожен загиблий мирний житель — це людська трагедія та політичний актив для ХАМАС», — сказав він. «Тож, я припускаю, що якщо й залишилися розумні ізраїльтяни, вони намагаються мінімізувати втрати серед цивільного населення. Але наскільки вони цьому віддані, я просто не знаю».
Вальцер вважав, що війна Ізраїлю була справедливою, але армія часом вела її несправедливо. Проте він відкидав ідею припинення вогню. Якщо Ізраїль погодиться на таке, він сказав: «Хамас оголосить про перемогу, а ізраїльтяни житимуть у страху». Він сподівався, що перемога Ізраїлю призведе до створення двох окремих держав, хоча й визнав, що ні Хамас, ні ізраїльський уряд, схоже, цього не хочуть. Зрештою, сказав він, в Ізраїлі буде інший уряд, і він вважав, що громадськість може чинити тиск на таке рішення. На мій подив, він також був відкритий до ідеї конфедерації, «яка була б чимось меншим, ніж суверенітет для кожної сторони». Коли я зазначив, що це розвиток його мислення, він сказав: «Я просто хочу побачити певний рух від того, де ми є зараз».
У 1988 році Вольцер писав, що тероризм може бути виправданим лише «якщо утиски, на які, як стверджують терористи, реагують, мають геноцидний характер». Я згадав цю ідею в контексті нападу ХАМАС. «Це точно не обставина ХАМАС, бо якщо вони відмовляться від проекту знищення Ізраїлю, і кордон відкриється, інвестиції надходять», – сказав він. «Можливо, це не те, чого вони хочуть, але перспективи геноциду немає». Я зазначив, що найрадикальніші члени кабінету Нетаньяху натякали, що знищення всього населення Гази не виключене. Вольцер визнав, що деякі люди в ізраїльському уряді «ймовірно, сподіваються на щось подібне». Але до складу воєнного кабінету входили люди з іншими поглядами, сказав він. Можливо, ізраїльська відповідь була більш твердою.
Наступного січня Вальцер мав виступити з доповіддю в Барселоні, неподалік від мого дому, щоб обговорити книгу «Товсті та тонкі», яка вже була опублікована каталонською мовою. У книзі стверджується, що наші «тонкі» цінності універсалізму та міжнародної солідарності виростають із «товстих» цінностей, яких ми засвоюємо в громадах, у яких народжуємося; ці тонкі цінності потім допомагають нам подолати насильство, яке може виникнути, коли ми стикаємося з товстокровними цінностями інших людей, так би мовити. Мене попросили бути його співрозмовником на заході, який проходив у залі на чотириста місць у підвалі історичної будівлі Pati de les Dones у Барселонському центрі сучасної культури. Спина Вальцера все ще турбувала його, тому він приєднався дистанційно, на гігантському екрані, що нависав над аудиторією. Здавалося, ніби ми розмовляємо в бомбосховищі.
Свобода та самовизначення, сказав Волцер на початку розмови, є універсальними цінностями, і завдання полягає в тому, щоб співіснувати з відмінностями, які вони породжують. Потім, ніби читаючи зал, який був переповнений студентами коледжів, прогресивними інтелектуалами та тими залученими громадянами, які турбуються про світ і почуваються як вдома з тим, хто говорить підрядними реченнями, він перебив себе посеред роздумів. «Я захищав війни гуманітарного втручання, тому що вони нав’язують універсальну цінність життя», – сказав він. «І я виступав проти воєн за зміну режимів, які мотивовані певною концепцією, певним розумінням нашого власного способу життя, який, на нашу думку, має бути вашим способом життя».
Розмова тривала ще півгодини, все ближче й ближче до війни в Газі, доки я не запитав його про це безпосередньо. Деякі речі, які, на його думку, здавалися несправедливими, такими не були. Він сказав, що ХАМАС має «своєрідну військову вкоріненість у цивільному населенні», що «робить практично неможливим воювати взагалі, не вбиваючи мирних жителів, і, можливо, навіть не вбиваючи великої кількості мирних жителів». Ізраїльські чиновники заявили, що третина палестинських жертв – це бійці ХАМАС, зазначив він. «Якщо це правда – якщо співвідношення два до одного – враховуючи перенаселеність Гази та враховуючи вкоріненість ХАМАС, я думаю, що це поважне співвідношення», – сказав він. Дехто в аудиторії ахнув. Потім ми відповіли на запитання. Один молодий чоловік сказав, що його образило те, що Вальцер сказав про Газу, і що він ніколи не читатиме жодної з його книг. Хтось інший запитав його, чи «товстота» його єврейського виховання заважає йому бачити «тонку» несправедливість війни. Волцер сказав, що він був «дуже рішучим противником деяких війн Ізраїлю в минулому», але «не, як виявилося, цієї».
Існує особлива складність у застосуванні теорії справедливої війни до війн між потужними військовими та повстанським угрупованням. Це проблема, яку «Справедливі та несправедливі війни» не розглядає детально, і над якою Волцер багато думав з того часу. Через два місяці після події в Барселоні він прочитав лекцію на цю тему у Вест-Пойнті, зосереджену на війні в Газі. Він кілька разів відвідував Вест-Пойнт з моменту публікації «Справедливих та несправедливих війн» і сказав, що офіцери, які там викладали, казали йому, що вони «відчувають особливу близькість до Армії оборони Ізраїлю — армії, за їхніми словами, найбільше схожої на нашу». У лекції він описав конфлікт як «безпрецедентну» асиметричну війну. «Я не вірю, що коли-небудь велася війна проти підземного міста», — сказав він, маючи на увазі мережу тунелів у Газі. Він стверджував, що ХАМАС задумав бої на землі, «щоб призвести до жертв серед цивільного населення». Він додав, що Сполучені Штати надіслали Ізраїлю двотисячофунтові бомби, «не підходящі для міських боїв», щоб зруйнувати тунелі ХАМАС: «Тож ми є співучасниками шкоди, яку вони завдали нагорі, та смертей цивільного населення, які вони спричинили». У травні він прочитав довшу версію лекції через Zoom у Центрі прав людини «Мінерва» в Єрусалимі. Там Волцер зазначив, що потужні армії зазвичай здійснюють більшість убивств у цих асиметричних війнах, але такі конфлікти також є політичними питаннями, і що сильніша сторона часто програє. «Французи в Алжирі, французи програли», – сказав він. «Американці у В’єтнамі та Афганістані: ми явно програли. А в Іраку: ми не перемогли. Ізраїльтяни в Лівані та, кілька разів до 7 жовтня, у Газі: забагато випадків, коли вони не перемогли».
Я запитав про це у Волцера під час нашої наступної розмови через Zoom. Якби стратегія ХАМАС унеможливила перемогу Ізраїлю у війні без убивства ще більшої кількості мирних жителів, ніж їх уже було, — і якби в такому разі Ізраїль взагалі не зміг виграти війну через громадське обурення та політичний тиск, — хіба не було б справедливо припинити боротьбу? Волцер сказав мені, що чув цей аргумент від людей з ізраїльських лівих поглядів, і що, звичайно, важливо готуватися до переговорів і сподіватися на дипломатичне вирішення. Але він вважає ситуацію Ізраїлю ненадійною. Ізраїль не міг би уникнути цієї війни, сказав він.
Я згадав статтю, яку він написав роками раніше разом з ізраїльським філософом Авішаєм Маргалітом під назвою « Ізраїль: цивільне населення та комбатанти », опубліковану спочатку в «Гаарец» , а пізніше в «Нью -Йоркському огляді книг ». «Це принцип, який ми пропагуємо: ведіть свою війну в присутності некомбатантів з іншого боку з такою ж обережністю, як якби вашими громадянами були некомбатанти», – писали вони. Чи змінив він свою думку з цього приводу? Ні, сказав він. Потім він висунув гіпотетичну ситуацію, пов’язану з будинком, частково зайнятим ХАМАС, з ракетами, що зберігаються в підвалі, та цивільними особами на інших поверхах. «Давайте уявимо, що цивільні особи на різних поверхах – ізраїльтяни», – сказав він. Що Ізраїль повинен зробити з цим? «Я думаю, що це правильний спосіб поставити питання», – продовжив він. «Я не впевнений, яка відповідь. Я підозрюю, що відповідь така: ви бомбите квартиру».
вересні того ж року в Лівані та Сирії були підірвані тисячі пейджерів та рацій, замінованих ізраїльськими оперативниками вибухівкою, в результаті чого загинули десятки людей, серед яких двоє дітей, а тисячі отримали каліцтва або поранення. Уолцер написав есе для Times , назвавши вибухи «терористичними атаками» та «дуже ймовірними воєнними злочинами». Ця колонка стала його найжорсткішою критикою Ізраїлю на сьогодні, що він визнав під час нашої наступної розмови через кілька місяців. Він погодився з колишнім міністром оборони Ізраїлю Моше Яалоном, чиї заяви змусили його думати про конфлікт як про дві війни: законний захист від нападу ХАМАС та несправедлива війна етнічних чисток на півночі Гази. (Ізраїльські військові заперечили звинувачення Яалона в етнічних чистках, наполягаючи на тому, що діяли «відповідно до міжнародного права»). Уолцер також зізнався, що почав сумніватися, чи не може війна вестися настільки безпідставно, що підривається справедливість її справи. «Я завжди намагався розрізняти ці два судження», – сказав він. «Але мені кинули виклик багато людей».
Це був січень 2025 року. Адміністрація Байдена, що йшла у відставку, домоглася припинення вогню , яке дозволило звільнити заручників, захоплених ХАМАС, в обмін на палестинських в’язнів; припинення вогню діяло до 18 березня, коли Ізраїль розпочав несподівану атаку за схваленням адміністрації Трампа, стверджуючи, що ХАМАС не вів переговори щодо звільнення решти заручників у добросовісному ключі. В один з найсмертоносніших днів війни ізраїльські військові вбили понад чотириста людей, переважно жінок та дітей, за даними Міністерства охорони здоров’я Гази, очолюваного ХАМАС. Наступного дня ізраїльські війська розпочали наземну операцію на території, з якої Армія оборони Ізраїлю вийшла кілька тижнів тому.
Валцеру щойно виповнилося дев’яносто років. Єрусалимський інститут Ван Леєра та Ізраїльська академія наук і гуманітарних наук організували конференцію на його честь, яка мала відбутися в червні цього року, і запросили його виступити з доповіддю. Він сказав мені, що говоритиме про «Справедливі та несправедливі війни» та війну в Газі, але не знає, що саме скаже. У травні Ізраїль розширив свій наступ у Газі. У червні Ізраїль бомбардував Іран, і Іран відповів ударом у відповідь. Конференцію перенесли на осінь.
У жовтні я знову зателефонував Волзеру, і ми обговорили так званий мирний план , оголошений Трампом, який включав міжнародне управління Газою. Його умови були недалекими від умов Байдена, але Волзер не був оптимістичним. Трамп, сказав він, «хоче, щоб його бачили, як він підписує важливий документ, яким він зможе помахати перед Нобелівським комітетом наступного року». Тепер йому було зрозуміло, що ізраїльський уряд має намір окупувати Газу так само, як він окупував Західний берег. «Тож я міг би сказати, що війна стала несправедливою, коли стало зрозуміло, що кінець ізраїльського уряду був несправедливим», – розмірковував він. Потім він зробив паузу. «Я не хочу сприймати це як вихід. Я справді вважаю, що зобов’язання продовжувати облогу було актом, який був явно несправедливим у гумористичному сенсі, і я думаю, що це вимагало протидії самій війні, а не лише веденню війни». Він криво посміхнувся. «Я не впевнений, що у свої дев’яносто років я збираюся переписувати цю теорію. Але якщо я писатиму про це питання, мені доведеться висловити цю тривогу — що грубі порушення, воєнні злочини можуть дійти до точки, коли ми будемо зобов’язані протистояти самій війні».
Через місяць я полетів до Ізраїлю, щоб відвідати конференцію. Це був мій перший візит до країни з початку війни. На вулицях Єрусалиму я бачив стиглих на вигляд молодих ізраїльтян зі штурмовими гвинтівками, деякі з них з військовими рюкзаками, ймовірно, приходили та йшли зі своїх військових обов’язків. На колонах залізничних станцій наліпки з усміхненими обличчями солдатів років двадцяти, мотиваційними цитатами та датами їхнього народження та смерті.
Вечір виступу Вальцера видався надзвичайно теплим. Лекційна зала була переповнена; я сів у задньому ряду. Я провів день, слухаючи коментарі до його роботи, більшість з яких були хвалебними, але деякі й досить критичними. Найсуворішу оцінку дав Халед Фурані, професор антропології, який назвав роботу Вальцера «колисковою» та «балакучою» розповіддю, покликаною заспокоїти ізраїльську совість, водночас приховуючи реальність палестинських страждань. Фурані вважав нинішній стан справ природним наслідком сіоністського націоналізму та запросив Вальцера втекти з потопаючого корабля сіонізму та сісти на ковчег ісламу та палестинського визволення.
Коли Вольцер вийшов на сцену, він підтвердив свою відданість безпеці Ізраїлю та описав свою лють через напади 7 жовтня, перш ніж перейти до поведінки Ізраїлю у війні. Нещодавні рейди в Газі, за його словами, мали на меті зробити її «непридатною для життя, принаймні для її нинішніх мешканців». Він додав, що «Ізраїль керував облогою таким чином, що це означало, і здавалося здалеку, що мало на меті означати, що не буде кінця стражданням, жодного сталого полегшення, аж до остаточної, повної перемоги, перемоги, яка ніколи не була морально можливою, ймовірно, не була стратегічно можливою, і в яку ніхто насправді не вірив». Більше того, «як тільки з’явився політичний спосіб перемогти ХАМАС і звільнити заручників, війна стала несправедливою. Зусилля виграти її, коли не було способу перемогти, не знищивши Газу та не вигнавши всіх або більшість її жителів», були, за його словами, «злочинними зусиллями».
У залі на той момент запанувала тиша. Вальцер сказав, що не довіряє міжнародній розплати щодо дій Ізраїлю, яка неминуче відбудеться. Він хоче, щоб ізраїльтяни самі розплатилися. «Будь ласка, зробіть це правильно», – сказав він.
Оплески, що послідували, були бурхливими, але сумними. Виступили ще двоє: палестинський юрист і філософ Раеф Зрейк, який стверджував, що спроба Вольцера застосувати теорію справедливої війни до Ізраїлю та Палестини була безпідставною через його фундаментальне неправильне тлумачення заснування Ізраїлю, та професор американської історії на ім’я Яель Стернхелл, яка порівняла становище палестинців в Ізраїлі з становищем афроамериканців на Півдні після Громадянської війни. Коли вони закінчили, глядачі підійшли до місця, де сидів Вольцер в оточенні родини, і привітали його. Я приєднався до них. Він виглядав більш скривленим від віку, ніж коли я вперше брав у нього інтерв’ю два з половиною роки тому; він тримав тростину. Я запитав, чи щасливий він. Це не те слово, сказав він. Швидше, шанованим. Була деяка різка критика його роботи, я помітив. Вольцер посміхнувся і жестом вказав на слуховий апарат. «Я не міг почути все, але я прочитаю», — сказав він. «Давайте поговоримо про це найближчим часом через Zoom».
Ми поговорили через півтора тижні. Вольцер вдумливо відповідав на кожну критику, але не відступав. Він може змінювати свою думку щодо певних речей, але робить це повільно, і, рухаючись в одному напрямку, не відступає.
Це зробило його єдину помітну зміну протягом майже трьох років нашої розмови ще більш разючою: стіна між jus ad bellum та jus in bello , яка підтримувала його теорію майже півстоліття, більше не була міцною. Волцер обміркував це питання разом зі мною вголос, в якийсь момент тихо посміхнувшись своєму інтелектуальному розгубленості. Через кілька хвилин він опустив очі, нахилився до екрану та заговорив з покірністю. «У певному сенсі різанина в Газі, кривава різанина, просто зробила війну несправедливою», – сказав він. «Чи бомбардування Хіросіми та Нагасакі? Я думав, що це були порушення jus in bello , але можна сказати, що вони зробили війну несправедливою. Це вийшло за рамки воєнного злочину. Я не знаю, як це пояснити».
Я запропонував аналогію з тим, що у своїй попередній роботі він називає надзвичайними ситуаціями: моментами, коли ви повинні зробити все можливе, щоб зберегти «існування» вашої спільноти. У таких випадках ваша справа настільки справедлива, що ви маєте право бути аморальними, захищаючи її. Можливо, сказав я, з іншого боку, якщо ваш спосіб боротьби перевищує поріг надзвичайної різанини, справедливість вашої справи зникає. «Мені це звучить правильно. Це звучить дуже добре», – відповів Вальцер. «Більшість війн не досягають нічого подібного до різанини в Газі», – додав він. «Навіть бомбардування німецьких міст, які я вважав воєнним злочином, цікаво, якби це тривало й тривало, якби було п’ять Дрезденів, чи змусило б це мене подумати: «Ні, це вже неправильно?»
Ми знову поговорили в червні. Адміністрація Трампа розпочала військові операції як у Венесуелі , так і в Ірані і, схоже, не дуже переймалася тим, щоб продемонструвати якесь право на це. «Я не думаю, що наш «військовий міністр», як він себе називає, вірить навіть у мову теорії справедливої війни», – сказав Волцер. Однак опозиція до цих операцій часто висловлювалася саме такою мовою, а віце-президент Дж. Д. Венс, який навернувся до католицизму, посилався на теорію справедливої війни як захист після того, як Папа Римський розкритикував американське розпалювання війни. Я запитав Волцера, чи вважає він, що американська зовнішня політика колись знову керуватиметься такими принципами, чи ми житимемо в постійно загартованому світі. «Ми зрозуміємо це в листопаді», – сказав він. «Я сподіваюся, що це тимчасове відхилення в американській політичній історії, але я не можу сказати вам, що це саме так».
На більш особистому рівні мені було цікаво, чи змінила війна в Газі стосунки Волцера з лівими — чи змінила вона його відчуття свого місця. Він сказав мені, що відчуває себе «радикальною відчуженістю від Dissent », свого старого журналу, але не лише через Газу; він також не погоджувався з його висвітленням подій в Україні та «цілою низкою речей», сказав він. «Старий Dissent завжди вірив у необхідність боротьби на двох фронтах: проти авторитарних лівих і проти капіталістичних правих, завжди», — сказав він. «А зараз з американськими лівими сталося те, що вони борються лише на одному фронті».
Але для нього справжній конфлікт був не з іншими, сказав він. Він був внутрішнім. Він згадав старого друга, який написав йому на початку 2024 року, щоб сказати, що він стримує себе, що він не пише про війну Ізраїлю в Газі так, як писав про В’єтнам. Чи мав рацію друг? «Ну, послухай», – відповів Волцер. «Я писав про В’єтнам через роки після закінчення війни». Він засуджував облогу Гази з перших днів війни, але бомбардування для нього було чимось іншим. Ізраїльські друзі запевняли його, що Армія оборони Ізраїлю ретельно вибирає свої цілі, сказав він. «Можливо, я запізнився з висновком, що це не зовсім правда – що існувала політика щодо того, щоб частини Гази були непридатними для життя», – сказав він. Через мить він додав: «Я, звичайно, не пізно це усвідомив».
У його відповіді я почув жаль, але також, як мені здалося, все ще й самовпевненість — віру в те, що він зробив усе можливе, якими б не були його недоліки, і що він залишився вірним своїм основним переконанням, які не змінилися. В якийсь момент він нагадав мені, що його критика пацифізму сформувалася, коли йому було десять років. У попередній розмові я запитав Уолцера, якою він сподівається залишити свою спадщину, тепер, коли йому дев’яносто. Він довго чекав, перш ніж відповісти, і в мене склалося враження, що він сказав мені те, що сказав би роками, навіть десятиліттями раніше, і що він говоритиме мені це стільки, скільки зможе. «Я хотів, щоб люди могли говорити про війну так, щоб це сприяло припиненню війн», — сказав він. «Я хотів, щоб люди говорили про політику так, щоб це заохочувало егалітаризм. І я хотів допомогти, доступними мені способами, а це були невеликі способи, зробити єврейське життя безпечнішим».
