Білий дім цього тижня очолює новий раунд переговорів щодо припинення війни, але всі сторони залишаються глибоко розбіжними в поглядах.
10 листопада в Абу-Дабі після дев’ятимісячної перерви відновиться звичний план дій: прямі тристоронні переговори між Сполученими Штатами, Росією та Україною. Спеціальний посланець США Стів Віткофф заявив, що на зустрічі будуть розглянуті «післявоєнні заходи безпеки, деескалація, гуманітарні зусилля та наступні кроки до миру». Порядок денний дуже схожий на попередні зусилля, докладені адміністрацією Трампа протягом останніх двох років. Чи є підстави вважати, що цей раунд дипломатії може призвести до іншого результату?
За часів Дональда Трампа підхід США до війни, схоже, різко змінився — наприклад, санкції проти російських нафтових компаній лише для того, щоб послабити обмеження на експорт російського палива; або заохочення українських глибоких ударів усередині Росії, а потім їх засудження. Ці невідповідності маскують низку надзвичайно стійких припущень. Понад усе, Трамп хоче швидко закінчити війну, що саме по собі є досягненням: демонстрацією його унікальних сил як миротворця та засобом розблокування того, що він уявляє собі як плідні та вигідні відносини з Росією.
Тобто, його менше хвилює «як», ніж «що». Не потрібно вірити в компроміс, щоб зрозуміти, чому Трамп знову і знову зрештою надає перевагу позиції та інтересам Володимира Путіна. Він вважає, що Росія з її більшою економікою, населенням та армією приречена перемогти — «У певний момент розмір переможе», — сказав Трамп минулого року, — і тому тиск на слабшу сторону може здаватися найшвидшим шляхом до врегулювання. Більше того, на думку Трампа, відносини з Росією, враховуючи її нафту, газ і цінні запаси корисних копалин, пропонують більше економічних переваг, ніж відносини з Україною, як для США, так і для членів родини та соратників самого Трампа. «Це було б чудово для бізнесу», — сказав Трамп у вересні про перспективу припинення війни. «У Росії є чудова земля, дуже цінна земля».
З самого початку Віткофф та його партнер у російсько-українських переговорах Джаред Кушнер проектували схожий набір мотивів на Путіна. Окрім надмірної похвали — минулого місяця Віткофф назвав Путіна «гуманітарієм» — їхня тактика ґрунтувалася на транзакційній пропозиції: безперечно, спільне збагачення краще, ніж продовження війни, і будь-які політичні проблеми, що залишаються, можна вирішити, визначивши, яка сторона отримає яку ділянку нерухомості. «Здається, вони вважають, що ви можете по суті підкупити його», — сказав чиновник європейської розвідки про Віткоффа та Кушнера. «Якщо ви просто зможете знайти спосіб заплатити йому достатньо, зробити це вартим його зусиль, чи то землею, чи грошима, тоді ви зможете змусити його погодитися на угоду».
Дилема полягає в тому, що стосовно війни Путін керується відчуттям історичної місії. Звичайно, він хотів би, щоб західні санкції були зняті, а Росія захопила весь Донбас на сході України, що є ключовою метою, яку російські військові, попри майже п’ять років боїв, не змогли досягти. («Відсутність новин – це погана новина», – сказало мені джерело в російських оборонних колах. «На місцях мало рухів, війська виснажені, і все робиться навмання»). Але навіть ці цілі є частиною більшої амбіції: виправлення низки геополітичних образ, які Кремль називає «корінними причинами» війни. «Путін хоче визначити геополітичну орієнтацію України та мати право голосу щодо безпеки в Європі», – сказала Тетяна Станова, політичний аналітик Центру Карнегі Росія Євразія.
Кремль спочатку сподівався, що Трамп зможе виконати грандіозну геополітичну угоду, яка означала зігнути руку не лише Києву, а й Європі. Але Трамп виявився нездатним виправдати ці очікування. Минулого місяця Юрій Ушаков, радник Путіна з питань зовнішньої політики, зазначив, що коли Трамп і Путін зустрілися на Алясці в серпні 2025 року, виглядало так, ніби «адміністрація США може щось продиктувати та змусити Київ підкоритися». Але, за словами Ушакова, «це насправді не спрацювало».
Однак попередні спроби Трампа тиснути та вмовляти президента України Володимира Зеленського, такі як його вибух Овального кабінету, спрямований проти Зеленського, у лютому того ж року, призвели до результату, до якого закликав сам Трамп: європейські країни взяли на себе ініціативу у підтримці оборони України. «Після цієї зустрічі з’явилася нова модель», – сказав Балаж Ярабік, колишній європейський дипломат із широкими зв’язками в Києві. «Європейці надають гроші» – ЄС виділив дев’яносто мільярдів євро позик, але допомога США впала до кількох сотень мільйонів доларів, що є значно меншою частиною попередніх рівнів, – «що підтримує українську державу на плаву та купує американську зброю».
В останні тижні Трамп спробував інший підхід: він почав пропонувати Москві стимули не як винагороду за мирне врегулювання, а як вигоди, що надаються до його досягнення. Цей зсув узгоджується з давньою логікою Трампа: найшвидший шлях до припинення війни лежить через врахування російських інтересів і тиск на Україну, щоб вона прийняла результат. Але це також було відображенням політичних наслідків війни Трампа з Іраном. Напередодні проміжних виборів минулого тижня він став ще більш чутливим до зростання цін на бензин, які зросли на п’ятдесят відсотків з початку війни, а у випадку з дизельним паливом – на сімдесят відсотків. Він виділив кампанію України з удару по російських нафтопереробних заводах та іншій енергетичній інфраструктурі. «Ми сказали йому: роби, що хочеш, але не завдавай удару по дизельному паливі», – сказав Трамп минулого місяця про Зеленського. «І що він робить? Він йде і завдає удару по дизельному паливі». 9 жовтня Трамп оголосив про угоду з Путіним щодо дизельного палива, згідно з якою Росія випустить сотні тисяч тонн дизельного палива на американський та світовий ринки, тоді як США тимчасово зняли санкційні обмеження на експорт російської енергії.
Для обох сторін угода стосувалася радше послання, ніж суті. США є нетто-експортером дизельного палива, і кількість, яку Росія може реально експортувати, майже не вплине на світові ціни. «Це не принесе стільки дизельного палива на ринок США, ані стільки грошей до російського бюджету», – сказав Сергій Вакуленко, енергетичний аналітик Центру Карнегі Росія Євразія. Цей крок не приніс великої користі республіканцям на виборах минулого тижня. Але для Росії це був приклад того, як західні санкції можна послабити заради політичної доцільності. «Санітарний кордон порушено», – сказав Вакуленко. (Однак це порушення може виявитися радше на словах, ніж на ділі: на початку листопада два танкери з російським дизельним паливом розвернулися в морі на тлі попереджень про те, що імпорт російського палива може порушувати законодавство США.)
Більше того, протягом десяти днів у жовтні Україна зіткнулася з раптовими та незрозумілими обмеженнями швидкості під час експлуатації дронів, що використовують Starshield, військове застосування технології супутникового зв’язку Starlink від SpaceX. Фактичне обмеження швидкості в сто миль на годину означало, що нове покоління українських реактивних дронів-перехоплювачів не могло наздогнати дедалі швидші російські реактивні дрони сімейства Geran, які літають зі швидкістю понад триста миль на годину. Водночас ці обмеження перешкоджали українській кампанії так званих операцій дронів середнього удару, які спрямовані на логістичний тил російських військових і відіграли вирішальну роль у зриві та уповільненні просування Росії на фронті.
Протягом кількох днів ні українські військові лідери, ні високопосадовці не могли отримати прямої відповіді на питання, що сталося і чому. «Найгірше було те, що не було абсолютно жодних офіційних пояснень — нічого, нульових», — сказало політичне джерело в Києві. В середині жовтня Україна, схоже, призупинила атаки на російські нафтопереробні заводи; до кінця місяця обмеження швидкості було знято. Трамп та Ілон Маск , генеральний директор SpaceX, намагалися ухилитися від відповідальності, але сигнал було донесено. «Вони раптово вимкнули його, а потім так само раптово знову ввімкнули», — сказало джерело в Києві. Ярабік сказав: «Це був спосіб для США спробувати відновити свій вплив, показати, на що вони все ще здатні в Україні».
Епізод зі Starshield став ілюстрацією незаперечних важелів впливу адміністрації Трампа. Але він також виявив межі можливостей адміністрації. 30 жовтня українські удари по російських нафтопереробних заводах відновилися. Київське політичне джерело повідомило, що Зеленський зробив Трампу пропозицію: якщо ви хочете, щоб ми припинили атакувати російську нафтову інфраструктуру, або ми повинні досягти взаємної угоди, яка зупинить російські удари по українських електростанціях, або США та їхні партнери повинні надати Україні зенітно-ракетні комплекси Patriot на період, протягом якого Україна утримуватиметься від своїх ударів. «Американці сказали «ні», – сказало джерело. – «Отже, ми не відчуваємо себе зв’язаними жодними обмеженнями».
В останні тижні Зеленський дозволив собі новий рівень відкритої незгоди з Трампом. Він назвав угоду Трампа щодо дизельного палива «несправедливою та нечесною» та подарунком на день народження Путіна. Пізніше він сказав, що почувається зрадженим, що «боляче, коли президент Трамп обирає одну сторону, а не нашу», і що Трамп ставить себе на неправильний бік історії. Але, незважаючи на всю киплячу ворожнечу між Зеленським і Трампом, США залишаються єдиним гравцем, який має дипломатичні можливості та важелі впливу, щоб сперечатися з відповідними сторонами та посередничати в угоді. «Виявляється, що США значною мірою замінні, коли справа доходить до грошей та зброї», – сказав Ярабік. «Але не з точки зору дипломатії та великих стратегічних питань». Минулого місяця президент Фінляндії Александер Стубб та прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стере спробували розірвати цю динаміку, здійснивши спільний дзвінок Путіну, що стало першим контактом між Путіним та главою європейської держави за понад рік.
5 листопада, приймаючи у Білому домі Кирила Дмитрієва, голову російського суверенного фонду добробуту, Трамп заявив, що «велика, чудова угода» може бути близькою, і припустив, що вона може стосуватися не лише України, а й «всю Європу». Того ж дня Кушнер оголосив про нові рамки для переговорів, які передбачатимуть «практичні домовленості щодо вирішення проблем безпеки всіх сторін». Така ідея може виявитися привабливою для Москви, залежно від того, наскільки серйозно США ставляться до обіцянки Кушнера про те, що «жодна країна не матиме права вето на суверенний вибір іншої» і що «НАТО залишатиметься центральним елементом європейської колективної оборони».
Зрештою, всі сторони залишаються розбіжними: Україна спочатку хоче припинення вогню, а потім переговорів щодо більш масштабного врегулювання; Росія хоче замовкнути зброю лише після виконання своїх фундаментальних вимог; а Трамп хоче чогось швидкого — припинення війни, яке не вирішує її основних причин. Європа залишається розділеною. Серед членів ЄС заклик Стубба-Стере викликав стільки ж скептицизму та критики, скільки й підтримки, а європейські уряди ще не дійшли згоди щодо того, хто має представляти їх на переговорах, не кажучи вже про те, якими мають бути їхні спільні червоні лінії.
Тим часом на Україну чекає жахлива зима. 2 листопада в Запорізькій області російські планируючі бомби вразили школу, яка використовувалася для роздачі гуманітарної допомоги цивільному населенню, вбивши понад п’ятдесят людей. Цього місяця також відбувся найбільший за рік напад Росії на енергетичну інфраструктуру України. У Києві мешканці зіткнулися з відключеннями електроенергії, які тривали до шістнадцяти годин на добу, та понад двадцять чотири години без проточної води. «Враховуючи інтенсивність руйнівних атак противника, без систем протиповітряної оборони, що захищають ключові об’єкти, їх відновлення, стабільна робота та саме існування під серйозним сумнівом», – заявив мер Києва Віталій Кличко. Похмурий парадокс залишається незмінним: у Путіна мало підстав відмовлятися від дипломатії і ще менше стимулів припиняти бойові дії. Він може домагатися врегулювання на своїх умовах, розраховуючи на продовження страждань, щоб довести свою правоту.
