Закриттям “Дублінерів” Джеймса Джойса, збірки оповідань 1914 року, що зображують життя в ірландському місті, є “Мертві”, розлогий розповідь про різдвяну вечірку. У 2016 році Ірландський репертуарний театр переосмислив його як захоплюючий театр для вечері, в адаптації поета Пола Малдуна, лауреата Пулітцерівської премії, та романіста Жана Ханфа Кореліца. Тепер, отримавши своє четверте відродження, в Американському ірландському історичному товаристві (до 3 січня), “Мертві, 1904” розглядає аудиторію як гостей на вечірці, яку проводять літні сестри Моркан: тітка Кейт (переможниця Тоні Джуді Кей) та тітка Джулія (Мері Бет Пейл). Серед інших учасників – улюблений племінник сестер Габріель Конрой (Джеймс Рассел) та його дружина Гретта (Меггі Лейсі), яку він знає не так добре, як думає. Є також місіс Малінс (Террі Доннеллі) та її пишний син Фредді (Ніалл Пауерлі), який, сподіваюся, не збентежиться. І Бог знає, чого очікувати від ірландської націоналістки Моллі Айворс (Джина Костіган).

Неважливо: це свята, і моркани не шкодували витрат. На всіх (включаючи аудиторію) чекає періодичний банкет з яловичої вирізки з інжирно-какакао-глазур’ю, індички з травами, журавлини та ананасів, картопляного пюре, інжиру та родзинок, копченого мигдалю та пудингу з хліба та масла з ванільним заварним кремом, не кажучи вже про вино, стаут та спиртні напої. Гості також можуть розраховувати на музику між вчителем фортепіано Мері Джейн (Алі Еволдт) та тенором Бартеллом Д’Арсі (Клайд Воу) – можливо, навіть танцями.
Однак за святами ховається щось темніше. Суть “Мертвих” – це вторгнення втрати на тлі святкування, викликане мелодією, яка нагадує Гретті про давню пристрасть. Досягнення Джойса полягало в тому, щоб перейти від земного до духовного за допомогою мови, передаючи складність існування з моменту на момент; ця постановка, режисером якої є Сіаран О’Рейлі, додає вимір, роблячи вас частиною історії. “Мертві, 1904” – це святкове частування для ілюмінатів: їжте, пийте, веселіться і споглядайте свою смертність. – Ден Шталь

Про місто
Танцюй
Коли Даг Вароне заснував свою компанію Doug Varone and Dancers у 1986 році, Рональд Рейган був президентом, а Вароне був танцюристом у розквіті сил (зараз йому сімдесят років). Його компанія святкує це довголіття – занадто рідкісне в мистецтві – ретроспективою робіт, що датуються чотирма десятиліттями. Що просвічується, так це цінності сучасного танцю: міцна конструкція, відданість сенсу та емоційному зв’язку, а також тонко налаштована реакція на музику всіх типів. Але є також дуже персоналізована мова руху Вароне, дистильована тут у квартеті соло до Шопена, “Ноктюрни”, які Вароне виконує сам. Він описує їх як “навчал” словникового запасу, який він видобув протягом останніх сорока років. – Марина Харсс (92Y; 4-5 грудня.)
Танцюй
Що починалося як “Sw! ng Out” – постановка, яка показує, як свінг-танець, який був винайдений у дев’ятнадцятидцятих роках, тепер є сучасною практикою з плавним підходом до статі, лідерів та послідовників – став святковою традицією, “A Very Sw! ng Out Holiday.” Оригінальний формат естрадного шоу у супроводі Eyal Vilner Big Band легко охоплює “Winter Wonderland” та “What Are You Doing New Year’s Eve”. Танцювальна вечірка після шоу, під час якої всіх запрошують гойдатися, схожа на музичну омелу. – Брайан Зайберт (Театр Джойс; 1-6 грудня.)
Поп

Полімат Доджа Кіт на шляху до того, щоб прожити дев’ять життів у поп-сфері. Хронічно онлайн і іноді суперечливо, різні епохи співака, репера та продюсера виявляють талант хамелеона та ексцентричну особистість. У 2018 році витівки вірусної пісні-новинки “Mooo!” залучили слухачів на її орбіту, а наступні альбоми “Hot Pink” і “Planet Her” зробили її зіркою у формі Нікі Мінаж, плавно змішуючи поп-R. & Б. з яскравими реп-віршами. Музика була яскравою та жвавою, але Доджа, яка налашила довести свої ліричні відбивні будь-яким вбивним радісам, різко перетворилася на хіп-хоп стиль. Минулий рік приніс ще один капітальний ремонт: “Vie”, данина поваги вісімдесятих Technicolor, що продовжує її цикл реінкарнації. – Шелдон Пірс (Медісон-сквер-гарден; 1 грудня).
Бродвей
“Тут є чорниця“, витончено поставлена, пронизлива документальна п’єса, написана у співавторстві (з Амандою Гроніч) і зрежисована Мойсе Кауфманом, відкривається серед блискучих столів архівного офісу в США. Меморіальний музей Голокосту, коли вчені обговорюють вражаюче пожертвування в 2007 році фотоальбому співробітників Освенцима, які насолоджуються повсякденним життям. Зображення показують інженерів геноциду, які грають, п’ють або відпочивають з сім’єю, без ув’язнених. Кваліфікований акторський склад жонглює ролями, граючи вчених, тих, хто вижив, і нащадків нацистів. Але центральним елементом завжди є ті зображення, які відображаються на величезному екрані і ретельно вивчаються, проникливими, тривожними приростами, за те, що вони розкривають, а також приховують. Якщо в ранньому обрамленні є дивна наївність – чи шокує, що звичайні люди можуть прийняти фашизм? – гостра структура шоу продовжує розкривати свіжі кути, використовуючи вузький об’єктив, щоб запропонувати універсальні питання. – Емілі Нуссбаум (Театр Баррімор; до 10 січня)
Мистецтво

Йошітомо Нара привіз своїх мультяшних дівчат з великими головами та крихітною зброєю назад до Нью-Йорка. Вони вимагали миру у всьому світі з тих пір, як стали популярними в дев’яностих роках, але в останніх роботах Нари вони втратили свою пустощі. Заарештовуюча виставка художника в Цвірнері – його перша велика персональна виставка в місті за майже десятиліття, з новими роботами поряд з добіркою попередніх – повзає від відчаю. Чорно-білі малюнки зображують дітей з порожнечами для очей, ніби вони щойно побачили свіжі жахи. По дорозі набір скульптурних уретанових голів з текстурою зефірного пуху виколо очі. Але Нара не відмовляється від надії: емоційний центр шоу – це кімната розфарбованих дівчат з волоссям Клімтеска в м’яких, розмитих кольорах, їх спокійні вирази викликають щасливіший час – пам’ять про минуле або надію на майбутнє. – Кетрін Ху (Цвірнер; до 12 грудня)
Фільми
У чутливій, але неправильно продуманій драмі “Жозефіна”, написаній і зрежисованій Бет де Араужо, головний герой (Мейсон Рівз), другокласник у Сан-Франциско, випереджає свого батька Деміена (Ченнінг Татум) у місцевому парку і свідків, здалеку, як жінку ґвалтують. Жозефіна не розуміє, що сталося, але впізнає його серйозність від насильства, спроби Деміена зловити нападника та зустрічі з поліцією на місці події. Жозефіна незабаром починає діяти; її мати, Клер (Джемма Чан), звертається до психолога, але Жозефіна відмовляється йти і ще більше травмується, коли її викликають для свідчень у суді. Її батьки сперечаються про те, що робити, але сцени існують ізольовано, без почуття сімейного життя; дитина визначається її проблемами. Передумова впливає, але нерозвинена і дає м’яку резолюцію. – Річард Броді (У обмеженому випуску.)


