Цей фільм про романтику про монстрів, у головних ролях Олівія Колман та Александр Скарсгард, — це чосерівська витівка, і часом вона навіть сексуальна. Але хотілося б, щоб фільм був сміливішим — щоб у ньому було більше розповідей про гротеск та його силу викликати привабливість.
«Бути гетеросексуалом насправді чудово» – це оригінальна назва статті, опублікованої в Times на початку цього року Магдалиною Тейлор, старшим редактором Playboy . Час – це все; стаття вийшла 31 травня, на межі Місяця прайду, і це надало їй запального підйому. Есе було адресовано певному типу гетеросексуальних жінок, з якими ми всі вже знайомі. Огида зіпсувала її серце, огида, спрямована на неякісних чоловіків, які її оточують, і на неї саму. Вона розумна жінка. Її обурює спад гендерної рівності, вона вражена популярністю Ендрю Тейта та його євангелія мізогінії, і її стривожує поширення традиційної дружини . Вона віддалилася від додатків, а можливо, і від чоловіків взагалі. І все ж вона все ще хоче їх, цих чоловіків, або принаймні саму думку про них. Вона продовжує хотіти їх, водночас не бажаючи їх.
Тейлор весело виступає проти цього панівного «поганого настрою», який зараз дуже популярний, — цього настрою є гетеропесимізм, культурний стан , вперше досліджений і названий письменником і вченим Асою Сересіном у книзі «Нове дослідження» ще у 2019 році. Сересін намагався розплутати цей вузол. Він використав концепцію афропесимізму , яку він описав як «школу думки, що вважає античорність трансісторичною структуруючою силою світу», щоб зрозуміти нову форму нудьги інтернет-ери: «перформативне відсторонення від гетеросексуальності, яке зазвичай виражається у формі жалю, збентеження або безнадії щодо гетеросексуального досвіду». Монетанство є приголомшливим. «Гетеропесимізм» мав привабливість нового жаргону і започаткував близько мільйона сповідей, які, що шалено, звузили питання про бажання — політичне бажання, романтичне бажання тощо — замість того, щоб відкрити їх.
Друга назва есе Тейлор, яку «Таймс» вихваляє після початкової негативної реакції, — « Немає нічого поганого в тому, щоб хотіти чоловіків ». Ця вседозволеність — дозвіл бажати — є однією з тем нового фільму «Плетений», витівки режисера Алекса Х’юстона Фішера та Елеонор Вілсон. Суть фільму — в стилі Чосера; темп напружений, життєрадісний, як у казці, чому сприяє мерехтлива музика, написана Анною Мередіт. У середньовічному селі чоловіків називають за їхніми професіями — Кравець (Набхан Різван), Мийник пляшок (Густав Лінд) — а жінок — за їхньою приналежністю до чоловіків — Дружина кравця (Елізабет Дебікі), Дружина мийника пляшок (Марлі Сіу). Фільм насолоджується балансуванням між сатирою та історичною точністю, показуючи нам пшеничну, ледь цивілізовану цивілізацію. Панує розпуста. Люди ритуальні. Чоловіки — грубіяни. Жінки — кислі. На весіллі дівчина схиляє голову та радісно отримує нашийник, версію «кільця» цього всесвіту, і цей союз вимовляється як «чоловік та його дружина». На прийомі з нагоди одного такого шлюбу, шлюбу Мийника Пляшок та його дружини, все місто висипається, щоб відсвяткувати. Одна жінка, ізгойка, Рибалка, яку грає Олівія Колман — акторка, чий дар інтерпретації дозволяє їй оживляти одномірних, поважних персонажів, яких вона часто обирає грати, — дивиться зневажливо, але не байдуже.
«Плетений» – це гібридний фільм, комедія/жахи/романтика. Він по суті тримається на каламбурі, на кшталт твердого дерева, але його рекомбінації жарту не старіють. Ми зустрічаємо Рибалку на околиці міста, біля води, де вона майстерно потрошить і чистить свою рибу, ховається у скромній хатині та мочиться у відро біля ліжка. Жінки в місті насміхаються з неї за сморід риби, який також є запахом необраності. Але хіба Рибалка, свого роду сестра робітниці Чосера – п’ятиразово заміжньої Алісон, улюбленої першої суверенної жінки англійської літератури, не задоволена самотністю? Фільм, заснований на оповіданні Урсули Віллс під назвою «Плетений чоловік», є протофеміністичною відмовою: «Кохання здається радше тягарем, ніж призом», – відповідає Рибалка своїм хуліганам, які саркастично запитують, чи не знайшла вона ще коханця. Що
вони знають про кохання? Невдовзі настає час для знайомого ритму, момент здійснення бажань. Рибалка звертається до Кошикаря (Пітер Дінклейдж), такого ж ізгоя, з проханням вилікувати її самотність, зробивши їй плетеного чоловіка.
Розум, обізнаний з колонками, насолоджується резонансами, які цей фільм постійно йому висловлює. А легкість «Плетеного» фільму не дає нам відчути, що нам щось читають. На надто короткий час це сексуальний фільм. Александр Скарсгард — його величезна фігура, вкрита складним в’язаним костюмом, що імітує хвилі та погладжування м’якої верби, аж до вій, витягнутих з лляного волокна — бере на себе роль чоловіка Рибалки як свою raison d’être, бо це так. Він — чоловік мрії, бо він не чоловік; він створений із землі, ніколи не хрещений у болоті патріархату. Плетений Чоловік та Рибалка потрапляють у серпанок домашнього блаженства. Їхній секс ламає ліжко. Плетений Чоловік радий полагодити його, а також полагодити дах, після того, як помічає, що вода капає зі стелі на ногу Рибалки, коли вона лежить під ним розпростертими руками. Звук їхньої насолоди будить усе місто; це пробуджує ревнощі, розгубленість і гнів не лише в інших жінок, а й у чоловіків, причому обидва табори вражені тим, що шлюб взагалі може породжувати щось на зразок задоволення. Спалахує культурна війна. Я не буду розкривати суть конфлікту, але знайте, що він не так вже й відрізняється від фанатизму, який ви можете побачити на форумі в маносфері.
Роман про монстрів такий же старий, як і Пасіфая, яка обманом змушує білого бика переспати з нею, але низка нещодавніх пропозицій, особливо в кіно та літературі, сформували щось менше схоже на жанр і більше схоже на наркотик. Нам кажуть, що гетеросексуальна жінка переживає кризу, тому вона полегшує свій біль, захоплюючись романтичними творами, в яких нелюдські істоти задовольняють дуже людські потреби. Авторка Сара Дж. Маас, відома своєю серією « Двір тернів і троянд », яку шанувальники любовно називають казковою еротією, продала понад сто мільйонів книг по всьому світу. У Голлівуді певний прамонстр стає помітно і проблематично гарячішим: Істота Джейкоба Елорді, яку ретельно уявляв собі фанат байок Гільєрмо дель Торо у своїй версії « Франкенштейна », — це душевний велетень з тілом з розбитої кераміки та довгим поглядом. У фільмі « Наречена! » від Меґґі Джилленгол, оновленому для міленіалів, Крістіан Бейл переосмислює істоту як високого, темноволосого та красивого кіномана. Можна уявити собі сміливішу версію «Плетеного з роду», яка б приймала приховану дивакуватість центральної пари, не робила цього монстра таким жвавим, прямолінійним та скарсгардівським, щоб передати щось більш реальне про гротеск і те, як, як не дивно, він викликає привабливість.
Гетеросексуальна жінка повинна знайти своє кохання. Я не очікувала, що після перегляду фільму «Плетена з родзинки» згадаю шедевр Інгмара Бергмана «Сцени з одруження», але, коли я вийшла з кінотеатру, це питання спало на думку. Дослідження Бергманом розлучення, емоційного відчуження, яке може принести шлюб, було звинувачено у Швеції та інших країнах Європи у стрибку рівня розлучень. Причинно-наслідковий зв’язок здається сумнівним, але суть полягає у зовнішній силі, яка сприяє просвітленню. Коли у фільмі «Плетена з родзинки» починають брати гору сумніви гетеропесимістів, коли Рибалка дозволяє своєму розуму отруїтися чутками та плітками, союз починає руйнуватися. Саме зовнішній світ, ідеологічний світ створює проблеми. «Плетена з родзинки» закінчується обіцянкою гендерної рівності. Як фільм про шлюб, він занадто глибоко вірить в інститут як потенційно визвольну подію в житті жінки. Чоловік — це не що інше, як гарячий чоловік; його нерозвинена та замкнута психологія дає шлюбу його найвищий спокій. Фільм має відповідати потребам романтики, але хіба не в цьому проблема, в очікуванні, що життя рухається як жанр
