У впевненому кінодебюті Джордана Ферстмена він грає нью-йоркського гей-промоутера вечірок, який отримує неймовірний шанс стати батьківством.
На початку фільму «Клубний хлопець», неймовірно розважальної комедії від сценариста та режисера Джордана Ферстмена, Uber зупиняється біля нічного клубу на Мангеттені та, немов клоун-автомобіль, викликаний за допомогою застосунку, вивергає неслухняний вантаж людського вантажу. Це Пітер Грін (Ферстмен), неохайний темноволосий чоловік років двадцяти; його бізнес-партнерка з кременими очима Софі (Кара Делевінь); та кілька інших друзів, усі вони сповнені ентузіазму випити, потанцювати та вжити кетамінових ін’єкцій до світанку. Пітер і Софі працюють організаторами вечірок у міській квір-клубній сцені, їм доручено планувати заходи, бронювати діджеїв та контролювати списки гостей. Коли вони йдуть до місця проведення, камера рухається поруч з ними, Пітер береться за роботу; він оцінює довгу чергу, зупиняє когось, кого впізнає, а потім губиться в натовпі. Спостерігаючи за тим, як він працює в кімнаті, спілкується з іншими учасниками вечірки та влаштовує шалені танці, складається враження, що це хлопець, який поєднує бізнес та задоволення в неприйнятних пропорціях — і який, можливо, піклується про інших краще, ніж про себе.
«Клубний хлопець» – це кінодебют Ферстмена, і він виявляється таким же вправним керівником стриптиз-клубу за камерою, як Пітер у нічному клубі. Фільм випромінює вражаючу впевненість, одночасно життєрадісну та приземлену – таку впевненість, яка може виникнути, коли розуміння молодим режисером цієї теми, яким би зародковим воно не було, синхронізоване з його відчуттям своїх персонажів та їхнього світу. Запаморочливі початкові моменти фільму вписуються в традицію нью-йоркських фільмів, які дезорієнтуючою, п’янкою розмитістю захоплюють нас у міські анклави після закриття. Слідуючи за Пітером через цю теплицю, освітлену стробоскопами, ви можете повернутися до « Анори » (2024), яка оголила плотські принади стриптиз-клубу з меркантильною буденністю. (У двох фільмів є один продюсер, Алекс Коко.) Усі сцени на вечірках Пітера мають відтінок уроку андеграундної соціології. Непосвячені глядачі дізнаються дещо про те, які наркотики можна приймати, а які ні, а також можуть підхопити якийсь зухвалий, актуальний сленг: коктейль з кокаїну та кетаміну в одному місці описують як «трохи Чарлі, трохи Кірк». Протягом усього цього Пітер піклується про гостей, більшість з яких геї та трансгендерні жінки, з роззброюючою впевненістю, що він вам покаже гарний час. Він не проти добре провести час і сам, навіть коли це порушує його власні межі. Коли Леонора (Періс Петіжан), британська цисгендерна жінка, залицяється до нього на танцполі, він каже їй, що «ніколи в житті не торкався вагіни». Все буває вперше, і Леонора втягує Пітера та ще одного хлопця в наркотичну трійку. Для Пітера це найвипадковіший сексуальний акт, а також найзначніший.
Дія переноситься приблизно на десять років пізніше: одного дня Пітер повертається до своєї квартири в Брукліні та знаходить там десятирічного хлопчика на ім’я Арло (Реджі Абсолом), який чекає на нього. Арло, з пружним волоссям та проникливими очима, — це біологічний син, про якого Пітер ніколи не знав. Донедавна хлопчик жив зі своєю матір’ю в Лондоні. Але Леонора нещодавно померла, і, очевидно, Пітер — єдина людина, яка може взяти на себе відповідальність та доглядати за хлопчиком. Ми чуємо все це від запеклого друга Леонори, Едісона (Кірбі Хауелл-Баптіст), який розповідає подробиці з моторошним гумором, якому вдається переконати нас у досить болісному сюжеті мильної опери, який вона переказує. Хоча ім’я Пітера є у свідоцтві про народження Арло, жорсткіший сценарій — або більш цинічний головний герой — могли б наполягти на тесті на батьківство. Але «Клубний хлопець» швидко переходить до суті, з легкою та гарною атмосферою, яка, можливо, свідчить про глибшу чесність — мовчазний контракт, укладений з глядачем щодо історії, яку йому розповідають, та задоволень, які вона принесе. З моменту появи хлопця майже немає сумнівів, куди ми прямуємо: Арло — це Пітер, Пітер — це Арло, і їхня давно очікувана зустріч — це сенс існування фільму.
Отже, потенційна наративна перешкода має менше спільного з правдоподібністю, ніж з передбачуваністю. Дивне поєднання чарівної шкіряної ляльки та несподіваного опікуна, біологічно спорідненого чи ні, є однією з найстаріших кіноформул, але також і найуніверсальнішою: іноді ви отримуєте «План гри», футбольний та батьківський інструмент
Двейна Джонсона 2007 року, а іноді — класику, як-от «Глорія» Джона Кассаветіса 1980 року. Але специфіка середовища може надати власної новизни, і шалене занурення Ферстмена в культуру квір-клубів виявляється потрійним тріумфом — джерелом атмосфери, комічного пробігу та драматичної напруги. Для Пітера десятиліття напівприбуткового гедонізму взяло своє, і тепер він блукає своїми днями, ніби з вічним похміллям. Його робочі стосунки з Софі зіпсувалися, грошей обмаль, і він торгує наркотиками, щоб допомогти покрити орендну плату — тими ж речовинами, які руйнували його розум і тіло. («БІЛЬШЕ НІЯКИХ НАРКОТИКІВ. ВОНИ ВЖЕ НЕ ПОЧУВАЮТЬСЯ ДОБРЕ», – друкує він у своєму телефоні після особливо важкої ночі.)
Несподівана спроба стати батьківом – це водночас останнє, що потрібно Пітеру, і, згідно з не дивовижною, але цілком приємною формулюванням фільму, найкраще, що з ним коли-небудь траплялося. Арло – це живий, дихаючий стимул для Пітера одужати, протверезитися та вчасно зрозуміти, що робити зі своїм життям. Допомагає те, що Арло, якого виграшно зіграв Абсолом, розумний, спокійний і разюче добре адаптований як для дитини, яка не мала найстабільнішого дитинства. Едісон згадує жорстокого хлопця Леонори, і є одна сцена, що відбувається в громадському парку, де частина пригніченої травми Арло різко спалахує назовні. Окрім цього, найнезручнішою річчю в ньому є алергія на молочні продукти. Від Леонори він успадкував пристрасть до музики та надприродну невимушеність на клубній сцені, яка в усіх сенсах його породила. Не дивно, що Пітер, незважаючи на скруту, не може встояти перед тим, щоб не витратити триста доларів на вінілову платівку Елліотта Сміта, яка привернула увагу його сина. І не дивно, що Арло так швидко знаходить спільну мову з Сафрон, трансгендерною діджеєм, яка показує йому, як поводитися з треком.
Сафрон грає Сатурн Райсін9, один із кількох непрофесійних акторів , зокрема Аляска Райлі, яку Ферстмен запросив з нью-йоркської ЛГБТК+ тусовкової сцени, і яка наповнює картину шаленою енергією та стійкою теплотою. Не кожен персонаж повністю розкривається, але серед найспокійніших і яскравих є хлопець на ім’я Девон (актор і комік Найджіл Вайт), який може в одну мить аплодувати прийняттю Пітером батьківства, а в наступну поетично розповідати про радощі фістингу. Як би малоймовірно це не здавалося, Пітер інтуїтивно підходив для своєї нової ролі весь цей час. Турбота про інших і виховання сім’ї в громаді завжди були для нього більш природними, ніж він усвідомлює.
Перші кілька років Ферстмена в індустрії розваг були його власною подорожжю божевільного самопізнання. Почавши як сценарист серіалу HBO « Пошукова група » та як режисер короткометражних фільмів, він став інтернет-зіркою під час пандемії COVID -19, коли кілька його комедійних відео стали вірусними. Коли я був присутній на церемонії вручення премії Independent Spirit Awards у лютому 2020 року, я й гадки не мав, що саме Ферстмен написав один із найкращих епізодів шоу – веселу музичну данину неочевидним прикладам гомосексуальності в останніх фільмах. («Назва фільму «Діана», – урочисто виголосив хор геїв Лос-Анджелеса, – «Октавія Спенсер грає вчительку історії», а потім переросла в багатофільмовий фестиваль кохання для Лори Дерн.») Роками пізніше Ферстмен гостріше висловився щодо репрезентації квір-спільноти, зазначивши, що секс-сцени в «Гарячому суперництві », хітовому серіалі про хокеїстів, що приховують свою сексуальну орієнтацію, – це «не те, як геї трахаються». (Серед значної негативної реакції він швидко вибачився за цей коментар.)
До фільму «Клубний хлопець» найвизначнішою роллю Ферстмена в кіно була роль у фільмі « Гниючий на сонці » (2023), комедійному детективному трилері, в якому було кілька радісно несимульованих демонстрацій того, як геї займаються сексом. Його гра мала зухвалу мета-черет: він зіграв інфлюенсера соціальних мереж на ім’я Джордан Ферстмен — безглуздого, часто прямолінійного нарциса, який в одному з наймиліших, хитрих поворотів фільму виявився постаттю дивовижного інтелекту та відданості, людиною, за яку неможливо було не вболівати. У мене тоді склалося враження, що він здорово усвідомлював неприємність власної персони та мав вражаючу здатність маніпулювати нею та навіть підривати її. У фільмі «Клубний хлопець» він повністю завоював нашу підтримку з самого початку. Пітер, попри всі свої невдалі рішення, ніколи не буває настільки дратуючим, наскільки симпатичним, і ніколи він не буває таким симпатичним, як тоді, коли з шоком усвідомлює, як багато для нього означає Арло.
Фільм — це дивовижне поєднання: комедія майже непомітно переходить у драму, а реалізм стає майже взаємозамінним з фентезі. У момент чистого здійснення бажання — тобто, класичного тропу романтичної комедії — Пітер веде Арло до соціального працівника (Дієго Кальва), який виявляється наймрійливішою коханою людиною, яку тільки можна уявити: чутливою, прекрасною та відчайдушно потребує освіти у фільмах
Грегга Аракі . Але здійснення бажань має свої межі, і лукавство фільму полягає в його точному розумінні того, коли і де ці межі падають. Коли Пітер неохоче дозволяє Арло бути діджеєм на вечірці, це одночасно безвідповідальний ризик і славний успіх — і Ферстмен, відмовляючись заперечувати будь-який аспект цього досвіду, використовує його, щоб довести батька та сина до неминучої кризи. Відбувається коротка битва за майбутнє Арло, яка ведеться без злих мотивів чи злоби з боку будь-кого, і благословенна грою Вікі Пеппердайн у ролі адвоката Пітера. Її присутність підтверджує, що Ферстмен ретельно підібрала акторів до фільму, аж до найменших ролей. Фільм закінчується останнім вибухом сміху, із затяжним післясмаком туги та надії. Кожна дитина клубу має подорослішати, і Пітер також.