«Мінотавр» Андрія Звягінцева — перший незалежний художній фільм, що зображує життя росіян під час війни з Україною.
Гліб — успішний бізнесмен, російський мужик, який досяг успіху — заможний, міцний, практичний — власник логістичної компанії в середньому за розміром провінційному місті. Його співробітники поважають його компетентність та практичне керівництво; у свою чергу, він піклується про них, суворий, але турботливий батьківський персонаж. Вдома все інакше. Його дружина, Галина, благородна красуня, чудово справляється з роллю пернатої пташки в клітці, але все ж страждає за це, незграбно шукаючи втечі. Вони емоційно відчужені, але невблаганно взаємозалежні, кружляють і спостерігають один за одним у своєму зі смаком облаштованому будинку на березі озера.
Дві дилеми, що загрожують перевернути життя Гліба, виникають на початку фільму «Мінотавр» – нового фільму Андрія Звягінцева, найвідомішого російського режисера свого покоління, чиї два попередні фільми були номіновані на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Дія «Мінотавра» відбувається у вигаданому місті Красноборськ восени 2022 року, через півроку після початку вторгнення Росії в Україну, коли Володимир Путін оголосив так звану часткову мобілізацію, або військовий призов. У штаб-квартирі компанії Гліба робітники тулляться навколо телефону, спостерігаючи за хаотичною сценою на кордоні між Росією та Грузією. Тисячі російських чоловіків, які тікають з країни, щоб уникнути призову на війну, намагаються перетнути кордон, створюючи величезний затор. «Блін», – каже один із співробітників Гліба. Семеро з них уже пішли; інші планують це зробити.
Це один з небагатьох моментів, які пропонує фільм, пов’язаних зі Спеціальною військовою операцією, як офіційно називають війну Росії в Україні. Інші ж ледь помітні, їх може пропустити недосвідчене око: на задньому склі припаркованого автомобіля є наклейка «Z» — ранній символ вторгнення, прийнятий як знак підтримки; на пішохідному переході камера затримується на жінці, яка штовхає пораненого ветерана в інвалідному візку. «Війна розгортається на периферії», — нещодавно сказав мені Звягінцев. «Саме такий стан душі, та атмосфера, що визначили початок конфлікту. Все замовчувалося — все було табу».
Спочатку Гліб поглинутий більш побутовими справами. Він підозрює, що Галина йому зраджує. Відбувається таємний обмін текстовими повідомленнями та підозрілі поїздки до міста. Пара лягає в ліжко, тримаючи крижану дистанцію між собою. П’яна вечеря з друзями стає незручною, а потім, повернувшись додому, потворною. «Я втомилася бути твоєю тінню», – каже Галина. Сюжет запозичений з «La Femme Infidèle» («Невірна дружина»), французького психологічного трилера 1969 року режисера Клода Шаброля. Як і чоловік у цьому фільмі, Гліб вирішує розкрити те, що він уже знає.
Тим часом війна в Україні також наближається до нього. Мер Красноборська вимагає, щоб Гліб та кілька інших місцевих бізнес-лідерів залучили своїх співробітників для надання квоти людей для вторгнення. Московське керівництво чітко висловило свої потреби, і мер слухняно їх передає. «Ми тут не для того, щоб торгуватися», – каже він. Неможливо знати, що Гліб думає про війну. Важливі вузькі особисті наслідки. «Хіба вони не можуть досягти цього без нас?» – запитує він мера. Вони не можуть – списки на призов мають бути подані до наступного четверга, інакше держава почне самостійно збирати людей. «Він мовчить», – сказав Звягінцев про Гліба. «Просто сидить з абсолютно непохитним обличчям».
Звягінцев не є відверто політичним режисером, але його фільми безжально зображують життя в сучасній Росії. «Він ретельний режисер, для якого мізансцена є абсолютно центральною», – сказав мені Жоель Шапрон, французький історик кіно, який вперше зустрівся зі Звягінцевим на початку двох тисячоліть. Варвара Шмикова, акторка, яка зіграла другорядні ролі у двох фільмах Звягінцева, включаючи «Мінотавра», сказала, що Звягінцев не вірить у «магію кіно», де дива відбуваються спонтанно під час зйомок. Натомість, за її словами, він «компонує та знімає кожен кадр з хрестоматійною точністю». Парадокс, продовжила Шмикова, полягає в тому, що весь цей контроль створює щось надзвичайно щире: «Йому вдається перенести відчуття самого життя на екран».
Ірис Лебедєва, яка грає Галину, назвала процес Звягінцева «величезною головоломкою, рухомою мозаїкою». Вона розповіла мені про зйомки ранньої сцени, в якій Гліб везе свою героїню до кафе. Він підозрює, що її план випити кави перед стрижкою – це прикриття для побачення з коханим. Звягінцев «заздалегідь уявляв, як все має бути», – сказала Лебедєва. «Щоб це дерево стояло тут і було саме такого рівня, з листям, що рухалося саме так. Ось так далеко в кутку, за вікном, люди мали сидіти і пити каву саме з такої чашки. Щоб повз проходила пара з маленьким собакою саме в такому ритмі». У міру розвитку сцени вона продовжила: «Я зрозуміла, що, хоча я й грала головну роль, я не була важливішою в кадрі, ніж це дерево, чи ці перехожі, чи та конкретна будівля. Все це існує для того, щоб створити більше ціле».
На сьогоднішній день жоден інший незалежний російський художній фільм не присвячувався темі війни. «Люди бояться говорити про реальність, бояться говорити про сьогодення — вони просто не знають, як написати сценарій чи зняти фільм на ці теми», — сказав мені Антон Долін, російський кінокритик і друг Звягінцева. «Якби замість війни ми переживали, скажімо, екологічну катастрофу, Андрій, мабуть, був би єдиним, хто зняв би фільм і про це. Реальність для нього болісна, але він її не боїться».
Зрештою, Гліб змушений зробити жертву державі: чотирнадцять призовників на війну. Ця цифра є жестом натяку на назву фільму. Згідно з грецькою міфологією, кожні дев’ять років Афіни мали відправляти чотирнадцять молодих людей до лабіринту Мінотавра на Криті, де їх пожирали як жертовні жертви. Мається на увазі, що влада зберігається за рахунок своїх підданих. Звягінцев перефразував реакцію Гліба на втягнення у воєнні зусилля Росії: «Чорт, чому
я маю з цим мати справу?» Гліб, продовжив він, «хоче залишатися на нейтральній території, не втручатися, не потрапити в цей кошмар».
Ми зі Звягінцевим познайомилися цього літа в Юрмалі, чарівному латвійському курортному містечку на Балтійському морі. Він знімав фільм «Мінотавр» у Ризі, столиці Латвії, за тридцять хвилин їзди, а тепер проводив місяць в орендованому будинку на тихій провулку, з пішохідною стежкою, що веде через сосновий гай до берега. Прем’єра «Мінотавра» відбудеться восени — 20 листопада у Сполучених Штатах — а Звягінцев працював над книгою про свою режисерську кар’єру. Він сприймав мої візити як бажану розвагу, і ми провели більшу частину кількох післяобідніх годин, сидячи в дерев’яних шезлонгах, потягуючи чайник і жуючи місцеву полуницю.
Звягінцеву шістдесят два роки, у нього ледь помітна срібна борода, а на очах пишні чорні окуляри. Його погляд пильний, але водночас доброзичливий — він регулярно перевіряв, чи мені не холодно, чи я голодний, чи мені потрібна допомога. Він напрочуд начитаний, як і всі представники російської інтелігенції — одного вечора на садовому святі я помітив, як він читає переклад п’єси Есхіла «Перси», — але він не справляє враження пихатого чи претензійного. Звягінцев, на відміну від багатьох видатних російських кінематографістів, не народився в культурній еліті країни: він виріс у Новосибірську, у Сибіру, і його виховувала мати-одиначка, яка викладала російську мову та літературу в місцевій школі. Звягінцев «походить знизу» і цікавиться світом простих людей, сказав мені Долін. «У житті механіків та сантехніків він бачить щось міфологічне».
Одного вечора я зустрівся зі Звягінцевим у ресторані з довгою терасою з видом на море. Я прийшов рано, і поки чекав, він надіслав мені повідомлення про те, де нам слід сісти: «Запитай, чи вільний столик у кутку — не той, що по діагоналі, а ззаду, а якраз навпроти входу. Це місце гарне: воно біля вікна, звідти видно захід сонця, і там більше повітря, ніж посеред кімнати».
За вечерею я розпитав його про дитинство в Новосибірську. Батько Звягінцева покинув сім’ю, коли Звягінцеву було п’ять років. «Людина без певної професії», – сказав Звягінцев. Він був скульптором, учителем фізкультури в середній школі, міліціонером. Потім, одного дня, його не стало. Проте Звягінцев згадував щасливе дитинство в Радянському Союзі шістдесятих і сімдесятих років: він тусувався у дворі свого будинку, грав у футбол з друзями, виступав у місцевому молодіжному театрі. Коли йому було вісімнадцять, батько несподівано відвідав квартиру, де Звягінцев жив з матір’ю. Вони незграбно обійнялися, але майже не розмовляли. Пізніше Звягінцев дізнався, що того дня його батьки посварилися. Батько запитав матір, чим займається Звягінцев. Вона сказала, що він вивчає акторську майстерність у театральній академії в Новосибірську. Батько вибухнув обуренням. «Що це за нісенітниця?» – сказав він, грюкнувши кулаком по кухонному столу.
Звягінцев розповів мені, що коли почув про обмін, то відчув полегшення: «Яка радість, що цієї людини немає в моєму житті, що мені не доводиться долати цей негатив». Його мати була відкрита до його мистецьких пошуків і підтримувала його переїзд у віці двадцяти двох років до Москви, де він вступив до Російського інституту театрального мистецтва, відомого під абревіатурою ГІТІС , найстарішого та найбільшого театрального навчального закладу країни.
Це був кінець вісімдесятих, час перебудови, період послаблення державного контролю та розквіту свобод. Студенти ГІТІСу організували бойкот обов’язкового курсу з марксизму та ленінізму. «На той час усі вже знали, що комунізм закінчився», – сказав Звягінцев. «Навіщо слухати всю цю нісенітницю?» У Звягінцева був друг, який навчався в Інституті кінематографії, престижній московській кіношколі, де був кінотеатр, де показували фільми, які інакше неможливо було б знайти в Радянському Союзі. Друг таємно проводив Звягінцева через задній вхід, щоб подивитися такі фільми, як «Процес» Орсона Веллса та «Психо» Альфреда Гічкока.
Одного разу Звягінцев відвідав показ фільму Мікеланджело Антоніоні «Пригода», який номінально розповідає про зникнення молодої жінки під час яхт-туру біля Сицилії. Великим нововведенням Антоніоні було те, що сюжетна лінія зникає разом із традиційними очікуваннями щодо дії, часу та драматичної розв’язки. Психологічна напруга та розвиток оповіді виникають не через сюжет, а через тишу, тривалість, пейзаж та рух. «Мене вразило», – сказав Звягінцев. «Тоді я зрозумів, що фільм може бути неймовірно насиченим і змістовним, навіть коли майже немає дії».
Після закінчення навчання Звягінцев знайшов роботу дворником , двірником. «Ти вставав рано-вранці, підмітав недопалки, а решта дня належала тобі», – сказав він. Він проводив більшість післяобідніх годин у щойно відкритому Музеї кіно, де проводилися ретроспективи німецьких експресіоністів та французької Нової хвилі, а також регулярно показувалися роботи сучасних авторів, від Фассбіндера до Куросави. Ідея знімати власні фільми все ще здавалася нереальною – це було для людей з відповідними дипломами та зв’язками. Але потім, коли Звягінцеву було двадцять сім, Радянський Союз розпався, забравши з собою жорстку систему управління зверху вниз та державного розподілу посад. «Це був неймовірний час», – сказав він. «Кожен міг робити, що йому заманеться, пробувати те, що йому подобається».
Зрештою, він почав знімати рекламні ролики — для магазину взуття, гранітної майстерні, футбольного клубу «Спартак». Завдяки кампанії для REN TV, незалежної телевізійної мережі, запущеної в середині дев’яностих, він познайомився з Дмитром Лесневським, який керував каналом разом з його матір’ю. У той час Лесневський шукав режисерів для роботи над «Чорною кімнатою» — психологічним драматичним серіалом, дія кожного епізоду якого розгорталася в обмеженому, клаустрофобному просторі. Мінімалістичний формат був необхідністю, сказав мені Лесневський, бо «у нас не було грошей, щоб знімати справжні фільми». Він дав Звягінцеву кілька сценаріїв, і Звягінцев вибрав один про багатого банкіра та його охоронця. Він швидко зняв його, з бюджетом у кілька тисяч доларів. «На мій подив, з цієї досить абсурдної та безглуздої передумови з’явилося щось стильне, повітряне, атмосферне — все, що ми побачимо пізніше у фільмах Андрія», — сказав Лесневський. Звягінцев пам’ятає, як Лесневський сказав йому: «Молодець, ти перетворив лайно на цукерки».
Лесневський найняв його, щоб він зняв ще два епізоди. «Я не можу приписати собі заслугу у відкритті Андрія Звягінцева», – сказав він мені. «Люди з таким талантом, як він, приходять у цей світ із заздалегідь визначеною місією, і рано чи пізно вони її виконують».
«Оплакування мертвого Христа», шедевр італійського Відродження Андреа Мантеньї, що зображує Христа, що лежить на мармуровій похоронній плиті, відомий своїм екстремальним ракурсом. Ноги Христа розташовані найближче до глядача, а його голова та тулуб збільшені понад нормальні пропорції. Ефект дуже тілесний, натуралістичне протистояння з неминучістю смерті. Звягінцев вперше побачив цю картину на заняттях з історії мистецтв у театральній академії в Новосибірську. Вона надихнула на створення кадру, який починається на дев’ятій хвилині «Повернення», першого повнометражного фільму Звягінцева: два брати навшпиньки заходять у коридор, дізнавшись, що їхній батько, який зник безвісти дванадцять років тому, повернувся додому.
Михайло Крічман, оператор-постановник фільму, який працював над усіма наступними проектами Звягінцева, розповів мені, що вони витратили майже годину на заміну об’єктивів, щоб отримати ідеальну перспективу, і зрештою встановили камеру біля спальні, де брати знайшли свого батька сплячим. Звягінцев описав цей кадр як «камертон» фільму, спосіб встановити його тон. «Мені потрібно було знайти певний регістр, — сказав він мені. — Спосіб підняти історію над буденністю, щоб вона вийшла за межі повсякденного реалізму та сягнула міфічного».
Фільм «Повернення», заснований на іншому сценарії, придбаному Лесневським, знімався поблизу Ладозького озера, на північ від Санкт-Петербурга. Ландшафт усіяний покинутими будівлями, артефактами зниклої цивілізації: платформа для дайвінгу, що височіє над скляним озером, хистка дерев’яна оглядова вежа. Батько бере своїх двох синів — Івана та Андрія — у похід, який стає чимось на зразок біблійного квесту, випробування волі та віри. Дія, подібно до створення світу Богом, відбувається протягом семи днів. Іван, молодший син, сумнівається та скептично ставиться до свого батька, тоді як Андрій, старший, вірний та довірливий — два архетипи ставлення людини до божественного. «Два неофіти проходять обряд ініціації», — сказав Звягінцев. Фільм закінчується трагедією: смертю, яка є одночасно жертвою та спокутою. Ми ніколи не дізнаємося імені батька.
«Повернення» зазнало значної критики в Росії. Один із них написав, що фільм розкриває не більше ніж «банальну істину» і є настільки банальним, що нагадує «скелет тварини, обскубленої стерв’ятниками». Лесневський побоювався, що проєкту судилося один чи два рази вийти в ефір РЕН ТВ, а потім фактично зникнути. Звягінцев отримав один несподіваний відгук: жінка, яка представилася його зведеною сестрою, написала, що його батько бачив фільм по телевізору в Сибіру. Після його закінчення він виніс сигарету на балкон своєї квартири, де провів наступні дві години морозного осіннього вечора.
У вересні 2003 року фільм «Повернення» був показаний на Венеційському кінофестивалі, де він отримав не лише нагороду за найкращий дебют, а й «Золотого лева» – головний приз фестивалю. Через два місяці Звягінцеву зателефонували з Кремля та запросили на зустріч із Путіним, який тоді перебував на своєму першому президентському терміні. «Буде чай, щось поїсти – ви сядете та поспілкуєтеся», – згадував Звягінцев виклик. У приймальні резиденції Путіна, навпроти телевізійних камер, вони провели розмову за сценарієм, яка тривала ледве кілька хвилин. «Він сказав: «Вітаю», і на цьому все», – сказав Звягінцев. «Знімальні групи пішли».
Після цього його та Путіна з водієм відвезли на зустріч у «Мосфільмі», найбільшій та найісторичнішій кіностудії країни. «Це була звичайна людська розмова між двома людьми», – сказав Звягінцев про поїздку. «Путін ще не був тим, ким став пізніше. Він все ще був здебільшого невідомою величиною». На «Мосфільмі» Путін головував за великим столом, оточений титанами російського кіно. «Вони всі сиділи там, чекаючи, що скаже Його Величність», – сказав Звягінцев. «Весь контекст зустрічі здавався мені загадковим». Пізніше кремлівські чиновники пропонували Звягінцеву взяти участь у різних громадських комітетах чи ініціативах, але він завжди відмовлявся. «Чисто декоративна, порожня робота», – називав він це. «Можливо, це звучить наївно, але я ніколи не вважав себе політичною істотою».
Байдужість Звягінцева до офіційної влади робила його незвичайним для російського митця, особливо в епоху Путіна. Кіновиробництво – це дорого, і для багатьох людей у цій галузі російський уряд є одночасно джерелом фінансування та потужним посередником. «Багато інших режисерів обмочилися б від щастя», – сказав Лесневський. «Якби не Андрій, це було незручно, ніби один владний кивок царя в його бік ризикував кинути тінь на чистоту його художнього вираження».
4червня 2004 року Марвін Гімаєр керував тим, що ЗМІ пізніше охрестили «Кілдозером», у двогодинній гонитві вулицями Гранбі, штат Колорадо. Гімаєр володів майстернею з глушників у місті та був залучений до тривалої серії суперечок з місцевою владою щодо власності та зонування. Зрештою він програв, а потім витратив кілька місяців на переобладнання бульдозера на імпровізований броньований автомобіль, додаючи сталеві пластини та порти для рушниць. Його бум закінчився, коли Кілдозер застряг у уламках зруйнованої будівлі; коли підійшла поліція, Гімаєр застрелився. Звягінцев почув про цю історію під час поїздки до Нью-Йорка. «Цей початковий імпульс, основний конфлікт, справив велике враження», – сказав він мені. «Бажання помсти, спрага відплати, справедливості».
Повернувшись до Москви, він разом з Олегом Негіним, частим співробітником, почали писати сценарій до того, що стане його четвертим повнометражним фільмом «Левіафан» – історії про протистояння людини незламній системі, побудованої навколо його боротьби за порятунок будинку від знесення корумпованими місцевими бюрократами. У ранній версії Звягінцев уявляв собі фінальну сцену, в якій Микола, російський Гімаєр, виривається зі свого гаража на бульдозері та використовує його, щоб перекинути екскаватор. Але це здавалося надто складним з технічної точки зору – «Хто збирався дати нам екскаватор для руйнування?» – сказав Звягінцев – і тонально неправильним. Його світогляд суворіший. «У фільмах Андрія Бог мовчить і ніколи не втручається», – сказав Олександр Роднянський, давній партнер Звягінцева з продюсування. «Нікому не даються чудеса, ніхто не чує голосу з Небес, і ніхто не спасається».
Одним із посилань Звягінцева для фільму була німецька повість початку ХІХ століття «Міхаель Кольхаас» Генріха фон Клейста, в якій головний герой, торговець кіньми, зазнає кривди від представника саксонської аристократії. Він звертається до суду, але його апеляції відхиляють через політичні зв’язки аристократа. У відчаї Кольхаас влаштовує збройне повстання, яке швидко придушують, і історія закінчується його обезголовленням. «У кожному суспільстві завжди є якась аристократія», — сказав Звягінцев. «Є люди, яким дозволено робити певні речі, і люди, яким цього не дозволено».
Після «Повернення» Звягінцев зняв «Вигнання» – невловимий фільм, який вважався чимось на зразок невдалого другого курсу, про проблемну пару, яка тікає до безіменної сільської місцевості. Далі вийшла «Олена» – захоплива драма, дія якої відбувається в Москві, яку схвальний відгук у « Таймс» описав як «джунглі, що кишать хижою дикістю». Фільм мав успіх у критиків і ознаменував важливий поворот у кінематографічному словнику Звягінцева: він зберіг алегоричний вимір, але ґрунтував дію на суворій, впізнаваній текстурі сучасної Росії.
Для зйомок фільму «Левіафан» Звягінцев розглядав кілька міст за межами Москви, а також деякі міста аж до Білорусі. Однак нічого не здавалося правильним, доки Андрій Понкратов, художник-постановник Звягінцева з давнім стажем, не відкрив Териберку, віддалене арктичне рибальське поселення на північному узбережжі Кольського півострова в Росії, яке Звягінцев назвав «форпостом архаїчної реальності». Берегова лінія сувора, з пляжами, всипаними валунами, та гранітними скелями, що врізаються в крижані води. Далі від берега тундра безплідна, широкий простір моху, лишайників та оголених скель. Коли Звягінцев вперше відвідав Териберку у 2012 році, місцевий водій розповів йому про горбатих китів, яких на початку літа видно з берега. Звягінцев подумав, що це знак: «Ми приїхали з фільмом під назвою «Левіафан», і виявляється, що в цьому місці є справжні кити».
Центральний мотив фільму взяв із Книги Йова, історії праведної, богобоязливої людини, яка стикається з трагедією та стражданнями, здавалося б, без причини. Біблійна історія еліптично розповідає про Левіафана, велетенську морську істоту, непідвладну людському контролю: «На землі немає йому подібного, який створений без страху». Для Звягінцева сучасна Росія виглядала втіленням ще одного «Левіафана» — Томаса Гоббса, який уявляв суверенну державу як величезну силу, довірену її підданими захищати їх від безладу та насильства. У фільмі Звягінцева державна машина, замість того, щоб захищати людину, розчавлює її. Це універсальна динаміка, наполягав Звягінцев, «тільки в Росії вона більш відверта, видима прямо на поверхні».
«Левіафан» – це безпомилкова критика продажності та цинізму російської держави. У сцені судового засідання суддя швидко виносить рішення на користь влади, читаючи його майже нерозбірливим монотонним голосом. Звягінцев надихнувся вироком у справі Pussy Riot, феміністичної панк-групи, учасниць якої заарештували та звинуватили у «хуліганстві на ґрунті релігійної ненависті» після проведення протесту в центральному православному соборі Москви у 2012 році. «Мене вразила швидкість, те, як неймовірно швидко суддя виніс рішення», – сказав мені Звягінцев. Він попросив акторку, яка грає суддю, Аллу Ємінцеву, переглянути відеозапис. «Мені потрібно, щоб ти зробила це ось так», – сказав він їй.
Перед прем’єрою фільму «Левіафан» на Каннському кінофестивалі 2014 року Звягінцев і Роднянський провели закритий показ у Міністерстві культури Росії, яке виділило понад мільйон доларів бюджету фільму. Фінансування було радше політичною ставкою, ніж фінансовою необхідністю. «Мені здавалося, що проста присутність слів «Зроблено за підтримки Міністерства культури Російської Федерації» у вступних титрах захистить нас і забезпечить певний ступінь прикриття», – сказав Роднянський. Міністр культури на той час Володимир Мединський був консервативним ідеологом. Після перегляду фільму він викликав Звягінцева до свого кабінету. «Чому ви наполягаєте на тому, щоб малювати Росію чорним пензлем?» – запитав він. «Чому б не використовувати яскравіші кольори?» Звягінцев відповів, що художник лише відображає реальність навколо себе. «Ми не керуємо – ви керуєте», – сказав він. «Коли життя покращиться, коли в країні все зміниться, тоді з’явиться світліша сторона, і я теж це відобразю».
Кілька тижнів потому «Левіафан» отримав нагороду за найкращий сценарій у Каннах. Пізніше він отримав «Золотий глобус» за найкращий іноземний фільм і був номінований на «Оскар». У Росії фільм мав широке розголосу — піратську копію, яка поширювалася в Інтернеті до кінотеатрів, завантажили понад мільйон разів — і запекло обговорювалася. Міністерство культури дистанціювалося від фільму. «Що і кого ненавидить Звягінцев, більш-менш зрозуміло», — сказав Мединський в інтерв’ю прокремлівській газеті. «Але кого він любить? Славу, червоні доріжки та статуетки». Законодавець закликав державу повернути гроші, які вона виділила на виробництво «Левіафана», який, за його словами, є «збіркою русофобських стереотипів, спрямованих на створення негативного іміджу російської держави та російського суспільства».
У наших розмовах Звягінцев зберігав певну відстороненість від суперечок. «Як тільки фільм закінчено, титри на місці, майстер-копія затверджена — ось і все, ти вільний», — сказав він мені. «Відтоді кожен дивиться на нього крізь призму власного досвіду». Мединський, зі свого боку, змінив державну політику фінансування фільмів після «Левіафана». «Я не бачу сенсу використовувати кошти Міністерства культури для створення фільмів, які плюють на наш обраний уряд», — сказав він. «Я говорю про тих людей, чиї фільми відображають точку зору Рашки Говняшки» — Росія — це діра.
Вранці, у лютому 2022 року, під час вторгнення Росії в Україну, Звягінцев перебував у лікарняній палаті в Німеччині. У червні попереднього року, під час хвилі COVID-19 у Москві, його дружина, Анна Матвєєва, фотограф і кіномонтажерка, заразилася вірусом, і Звягінцев, який мав давнє захворювання легень і боявся захворіти, залишився в офісі. Через тиждень він вирішив зробити щеплення «Супутником V», російською вакциною проти COVID-19 . Протягом кількох днів у нього піднялася температура, і він страждав від болю в тілі та виснаження. Його лікар надіслав кілька зразків крові на аналіз. «Кожен показник був надзвичайно аномальним», – сказала мені Матвєєва. Звягінцеву сказали, що у нього, ймовірно, безсимптомна COVID- інфекція, яка загострилася вакциною.
Донині його точний діагноз залишається загадкою. «Я не хочу здаватися антивакцинатором, — сказав Звягінцев, — але робіть власні висновки». Якою б не була причина, Звягінцев переживав цитокіновий шторм, під час якого імунні клітини викликають потенційно смертельну запальну реакцію. Він звернувся до лікарні в Москві, де лікарі провели переливання плазми та внутрішньовенне введення моноклональних антитіл, щоб зупинити запалення. Через два тижні його відправили додому. Через кілька днів у нього в шиї лопнув тромб. Він сказав Матвєєвій: «Люба, я в халепі. Я помираю», а потім знепритомнів.
Карета швидкої допомоги доставила його до іншої лікарні, де він заразився бактеріальною інфекцією. Аналізи показали, що у нього пошкоджено дев’яносто два відсотки легень; його підключили до апарату штучної вентиляції легень. Матвєєва проконсультувалася з лікарями. Вони запропонували трансплантацію легень, ризиковану процедуру, яка, навіть якщо б вона була успішною, не мала чіткого довгострокового прогнозу. Один лікар відвів Матвєєву вбік, щоб поговорити з нею приватно. Він сказав, що їй слід розглянути можливість відвезти чоловіка до Німеччини для отримання спеціалізованої медичної допомоги. «Я кажу вам чесно», – сказав він. «Ми не можемо впоратися з цим тут».
17 серпня, приблизно через сім тижнів після того, як Звягінцев вперше захворів, його доставили літаком до Ганновера, Німеччина, де лікарі університетської лікарні ввели його в медикаментозну кому. «Величезне темне видовище», – розповів він мені про цей досвід. Вони використали бактеріофаг, тип вірусу, який атакує бактерії, щоб повернути показники його крові до норми. Через місяць він прокинувся, не в змозі рухати руками та ногами. «Я просто лежав нерухомо», – сказав він.
Звягінцев провів наступні три місяці, навчаючись дихати без трубки, сидіти, харчуватися самостійно. Потім спалахнула війна. Він приєднався до низки російських культурних діячів, які виступили проти вторгнення. «У мене немає слів, немає продуктивних думок, немає ідей, лише одна прокламація», – сказав він у відеозверненні хрипким і слабким голосом. «Ні війні». Пізніше він звернувся до колег-митців, які могли б спокуситися промовчати: «Що ви взагалі тут робите, займаєте місце у світі, якщо не можете говорити про те, що, на вашу думку, слід сказати?»
Того літа він переїхав до Парижа з Матвєєвою та їхнім сином Петром, якому на той час було дванадцять. Звягінцев все ще був на інвалідному візку, але зрештою він перейшов на ходунки. Шапрон, французький історик кіно, познайомив його з Натанаелем Карміцем, керівником MK2, французької кіностудії та дистриб’ютора. «Коли він зрозумів, що вижив, він захотів продовжувати», – сказав Шапрон. «Що означало знімати фільми, єдине, що він вміє». Під час їхньої зустрічі Карміц помітив, що хода Звягінцева все ще невпевнена. «Він мало не помер, покинув свій дім, не мав грошей, а також дружину та дитину, яких потрібно було утримувати у Франції», – сказав мені Карміц. «Звичайно, він був зосереджений на тому, щоб знову працювати».
Найновіший фільм Звягінцева на той час, «Без кохання», про відчуження подружжя Жені та Бориса та зникнення їхнього дванадцятирічного сина, був номінований на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. У фінальній сцені Женя та Борис, живучи окремо, дивляться одну й ту саму трансляцію державного телебачення – істеричний пропагандистський сегмент про нібито фашистів, які захопили владу в Україні. Важко не пов’язати схильність Жені та Бориса ранити одне одного з насильством російського уряду, особливо щодо України. «Без кохання» вийшов у 2017 році, за п’ять років до вторгнення, і, якщо дивитися на нього сьогодні, він несе в собі темне передчуття лиха. «Справа не в тому, що пропаганда змушує людей втрачати емпатію», – сказав мені Звягінцев. «Вона просто допомагає їм залишатися в такому стані».
Після фільму «Без кохання» Звягінцев почав розробляти проєкт про російського олігарха, чия близькість до держави призводить до його падіння. Він назвав його «Юпітер» на честь римського царя богів, постаті верховної влади та авторитету. За словами Іллі Стюарта, продюсера фільму, фонд, заснований Романом Абрамовичем, одним із найбагатших російських олігархів, висловив готовність допомогти фінансувати фільм. Але за три місяці до початку зйомок фонд відмовився надавати підтримку. «Нам сказали, що економічна доцільність не має сенсу», — сказав Стюарт. «Озираючись назад, я думаю, що очевидно, що люди були налякані, навіть якщо вони ніколи не говорили про це прямо».
Звягінцев сподівався відродити «Юпітер» у Франції, але Карміц вважав, що це буде занадто дорого та «занадто далекоглядно» для широкої аудиторії. «Я боявся, що люди не співвіднесуть свою постать з постаттю олігарха», – сказав він. Тож Звягінцев повернувся до ідеї, яка виникла у нього роками раніше – переробка французької класики. Він попросив Шапрона надати список культових фільмів шістдесятих і сімдесятих років, зосереджених на подружній драмі. Шапрон запропонував дев’ять назв, включаючи фільми Франсуа Трюффо та Жака Дере. Зрештою, Звягінцев зупинився на «Невірній жінці» Шаброля. Яка цікава назва, згадував він, думаючи собі – вона говорить сама за себе ще до початку дії фільму, «ніби щоб зруйнувати інтригу». Саспенс мав би виходити не з центральної таємниці, а з досвіду спостереження за тим, як персонажі спостерігають один за одним. «Свого роду гра», – сказав Звягінцев.
Звягінцев знав, що дія фільму відбуватиметься в Росії, і, як і у випадку з «Оленою», «Левіафаном» та «Без кохання», він накладе міф та алегорію на сучасну історію. Коли він вперше задумав цю ідею, майже десять років тому, це могло означати будь-що; у 2023 році це могло означати лише війну.
Протягом кількох тижнів після часткової мобілізації Путіна Звягінцеву зателефонував знайомий, успішний бізнесмен з російської провінції. «У мене було відчуття, що він хотів поділитися цією історією з кимось, можливо, зі свого кола, але нікого не знайшов», – сказав Звягінцев. «Тож він мені розповів». Бізнесмен розповів, що його викликали до мера і сказали, що він повинен надати імена своїх працівників для списків на призов. Звягінцев запитав знайомого, як той відреагував. «Він сказав щось на кшталт: «Ну, Андрій, ти ж знаєш» і замовк», – згадував Звягінцев. Деталі – це справа совісті бізнесмена, сказав мені Звягінцев. Але він почув достатньо.
Для Звягінцева створення фільму в Європі означало переосмислення більшої частини його звичного процесу. У Росії його продюсер Роднянський захистив його від складних та непристойних аспектів забезпечення фінансування. «Він мене розпестив», – сказав Звягінцев. «Якщо він погоджувався, то цього було достатньо». Але в Європі артхаусні драми такого типу, як ті, що знімає Звягінцев, фінансуються по частинах, через домовленості між співпродюсерами, державними субсидіями, мовниками та приватними інвесторами. «Скільки щось коштує, як знайти гроші, щоб за це заплатити, як знайти зовнішніх інвесторів та представити їм свої ідеї – нічого з цього для нього не існувало в Росії», – сказав Карміц. «Андрію довелося вивчити абсолютно нову систему».
Зрештою, «Мінотавр» став французько-німецько-латвійським копродукцією, за додаткову фінансову підтримку приватних російськомовних інвесторів з Європи. Потім постало питання, з ким він працюватиме. «Андрій — людина звичок», — сказав Карміц. «Звичок у тому, як він працює, з людьми, з якими він працює, як вони разом створюють мистецтво». Негін, давній партнер Звягінцева зі сценарієм, все ще був у Росії. Тож він попросив Симона Ляшенка, колишнього ІТ-менеджера, з яким він співпрацював над деякими сторонніми проектами, допомогти написати сценарій. Ляшенко сказав мені: «Він так мені довіряв, що я відчував таку ж величезну відповідальність перед ним».
Багато акторів, яких Звягінцев спочатку розглядав на ролі у фільмі «Мінотавр», перебували в Росії. Він розповів мені, що деякі з них у приватних розмовах сказали, що не можуть брати участь у фільмі, який чесно торкається теми війни. «Кожен просто хотів вибачитися», – сказав він. Коли я спробував зв’язатися з актором, який грав Миколу у фільмі «Левіафан», Олексієм Серебряковим, він відмовився зі мною розмовляти, а потім видалив наше листування. Звягінцев не здивувався. «Артисти повинні знайти спосіб вижити, уникнути потрапляння до чорних списків, зберегти свою працездатність», – сказав він.
Інші пішли далі. Роман Мадянов, який зіграв мера у фільмі «Левіафан», став відвертим прихильником війни ще до своєї смерті у 2024 році. Він розповів російській газеті, що діячі культури, які залишають країну, «плюють на могили» своїх предків і «мають похмуре майбутнє». Звягінцев здавався здивованим, коли я розповів йому про поворот Мадянова. «Серйозно?» — спитав він. «Звичайно, це прикро, але я нікого не засуджую». Такі люди в Росії перебувають у «залежному становищі», — сказав він. «Це насправді форма кріпацтва. Нічого не змінилося».
Зрештою, Звягінцев обрав актора на ім’я Дмитро Мазуров на роль Гліба, головного героя фільму. Мазурову сорок п’ять, він досвідчений робітник, який має понад сто ролей на екрані. Він наполягав мені, що для нього «Мінотавр» — це не фільм про війну чи її вплив на російське суспільство, а радше камерний твір — «історія кохання», як він її назвав. «Це про те, як мій персонаж бореться за свою дружину, за сина, за збереження своєї сім’ї, будь-яким недосконалим способом, який він може».
Я зв’язався з Мазуровим у Москві, де він живе. Він визнав політичний вимір дилеми Гліба з мером, але сказав, що мобілізація 2022 року була «просто ще одним періодом життя, який ми пережили», «історичним фактом», який «не мав особливого значення» для того, як він зіграв Гліба. «Мінотавр» був «витвором мистецтва, дуже глибокою та цікавою історією», – сказав він мені. «Це точно не маніфест».
Рига з її дореволюційними будівлями та рядами збірних будинків радянської епохи була досить точною копією Росії. Під час постпродакшну було додано лише кілька візуальних ефектів: російські номерні знаки на автомобілях та білборди, на яких пропонувалися премії у розмірі чотирьохсот дев’яноста п’яти тисяч рублів кожному, хто вступив до лав російської армії. На знімальному майданчику Звягінцев не обговорював війну, яка на той час тривала вже майже чотири роки. «Очевидно, що війна жахлива», – сказала мені Шмикова, яка грає директора з персоналу у фірмі Гліба. Але, продовжила вона, – «я не думаю, що комусь із нас потрібно було чути його проповіді на цю тему, щоб знати його погляди».
Центральною подією у фільмі «Мінотавр» є майже двадцятихвилинна послідовність насильства та його наслідків, жахлива та фарсова, і все це без діалогів. «Це той вид виклику, про який мріють режисери», – сказав мені Звягінцев. «Я хотів розтягнути цю частину, зробити її якомога масштабнішою, показати кожну деталь». Ця сцена слугує інтимною та вісцеральною аналогією з більш розпливчастими жахами війни. «Вона все оголює», – сказав Звягінцев. «Усі бачать, як проливається кров».
Коли минулого травня в Каннах відбулася прем’єра «Мінотавра», фільм отримав десятихвилинні овації та Гран-прі, другу за величиною нагороду фестивалю. Звягінцев знав, що йому виступить із короткою промовою. «Шанс, можливо, єдиний, сказати те, що дійсно важливо», – сказав він. «Це нічого не змінить. Але ти все одно мусиш це зробити».
Того вечора на сцені Звягінцев перебрав стандартний список подяк. Потім його тон змінився. «Є ще одна людина, до якої я хотів би звернутися особисто», – сказав він. «Мільйони людей по обидва боки лінії фронту мріють лише про одне: щоб припинилися різанини. Єдина людина, яка може зупинити цю різанину, – це Президент Російської Федерації. Покладіть край цій різанині. Весь світ чекає на це».
Два дні по тому прессекретар Путіна Дмитро Пєсков виступив з промовою на брифінгу в Кремлі, заявивши, що Звягінцев «не мав права говорити» про війну, оскільки він не засудив Україну за її «криваву різанину». Звягінцев відповів коментарем для «Медузи», незалежного російського новинного видання. «Так, абсолютно вірно», – сказав він. «Я не маю права голосу в цьому питанні, як і сто мільйонів росіян сьогодні не мають права голосу».
У Юрмалі Звягінцев сказав мені: «Очевидно, на чиєму я боці в «Мінотаврі» — точно не на боці людей, які розв’язали це пекло». Але він наполягав, що його погляди гуманістичні, а не політичні. «Я хочу залишатися поза всіма партіями, альянсами, об’єднаннями», — сказав він. «Я знаю, що не можна вбивати іншу людину. Не можна стріляти з танка по багатоквартирному будинку». Він згадав дилему Гліба: «Відправлення чотирнадцяти людей на смерть — це принципово те саме, що й ті, хто відправив цілу армію на війну».
Вілла Рокабелла, особняк епохи Прекрасної епохи з колонадою, розташована на пологому схилі пагорба поблизу французького портового міста Тулон, височіючи над терасованими садами та приватною бухтою, що відкривається на Середземне море. Одного ранку цього серпня я зустрів Звягінцева у вітальні вілли, просторому просторі, оббитому льоном та ротангом, з високими французькими дверима, що виходили на море. Він походжав туди-сюди, заклавши руки за спину, і виглядав незадоволеним.
Звягінцев вперше відвідав віллу у 2019 році, під час розвідки місць для зйомок фільму «Юпітер», який він знову сподівався створити. («Образ олігарха став більш універсальним», – сказав мені Карміц.) Але за ці роки вілла «Рокабелла» змінила власників. Звягінцев вважав, що вона виглядає більш пошарпаною, простою та дешевшою. «Вона починає трохи нагадувати санаторій», – сказав він. Деякі твори мистецтва та меблі зникли; пара пальм, які колись обрамляли краєвид на море, зникла. «Ці пальми про щось говорили», – сказав мені Звягінцев. «Вони передали щось особливе про це місце».
Понкратов, художник-постановник Звягінцева, також був там, і двоє чоловіків разом ходили з кімнати в кімнату. «Ви повинні увійти в простір і одразу зрозуміти, хто ця людина», – сказав Понкратов. «Андрій любить кадри, які говорять самі за себе – жодних діалогів, просто тиша, але ми формуємо уявлення про те, що відбувається». У віллі він і Звягінцев розмовляли пошепки, жестикулюючи на вікно нагорі, звідки олігарх спостерігав за жінкою, що гуляла в саду, і на засклену вітальню, яку Звягінцев називав «ротондою». У якийсь момент Понкратов сказав мені про олігарха: «Краще не робити з нього якогось вульгарного, несмачного нувориша. Він добре говорить. Він освічений».
Звягінцев швидко втрутився: «Давай поки що не будемо говорити про концепцію». Він сказав мені, що, враховуючи попередній фальстарт фільму, він побоювався розкривати про нього забагато. «Я б волів, щоб «Юпітер» взагалі ніде не згадувався», – сказав він.
День був спекотний і задушливий, а вілли кінця дев’ятнадцятого століття, якими б екстравагантними вони не були, не мають кондиціонерів. («Нам доведеться знімати в листопаді», — сказав Звягінцев.) Через деякий час він вийшов надвір і сів на кам’яну лавку з видом на море. Здавалося, він почувався більш розслаблено, ніж оглядаючи інтер’єр. Кіно, сказав він мені, говорить «синтетичним голосом», під яким він мав на увазі атмосферу, яка передає значення сцени. Але вона не матеріалізується сама по собі. «Навіть те, що випадково сталося під час зйомок, не потрапляє у фінальний монтаж випадково», — сказав він. «Все вибрано — все має свою причину». Ми трохи більше поговорили про випадковість у мистецтві, про те, наскільки потрібно допускати неочікуване. «У мене ніколи немає прямої відповіді на жодне питання одразу», — сказав він. «Я маю її знайти».
Місцева знімальна група приїхала до вілли, щоб зробити кілька пробних знімків, щоб Звягінцев міг вивчити колір і світло і побачити, що можна змінити під час постпродакшну. Вони розташувалися у фойє, пофарбованому в ніжно-рожевий колір і з великими роздільними сходами, що вели на другий поверх. Знімальна група не знімала нічого, що мало відношення до сюжету фільму, але їм все одно потрібні були люди в кадрі для кольору та контрасту. Понкратов зголосився, як і Ляшенко, який працював зі Звягінцевим над сценарієм до фільму «Юпітер». Звягінцев вказав їм, де стояти, як заходити, куди йти. Його постава випросталася, і він з посмішкою оголосив: «Камера дисциплінує тебе».