Останній раз, коли Джо Байден публікував мемуари під назвою “Пообіцяй мені, тату” дев’ять років тому, він опинився в певній кількості неприємностей зі своїм письменником-привидом Марком Звонітцером. Цвонітцер записав інтерв’ю, які він провів з Байденом, в тому числі одне в лютому 2017 року в орендованому будинку Байдена у Вірджинії, в яких тодішній колишній віце-президент сказав йому: “Я щойно знайшов усі секретні речі внизу!” Цей запис врешті-решт стане оприлюдненим, тому що пізніше в офісі Університету Пенсільванії, яким користувався Байден, пізніше буде знайдено більше в його будинку в Делавері, що призведе до призначення спеціального радника Роберта Гура в 2023 році. Цвонітцер був повісний до суду, його комп’ютер забрали, зіткнувся з перспективою кримінальних звинувачень, і республіканці Палати представників направили його за неповагу до Конгресу. Наслідували роки судових процесів.
Цвонітцер, який також працював з Байденом над мемуарами 2007 року “Обіцянки, які потрібно дотримати“, не згадується в останній пропозиції колишнього президента “Пообіцяй мені, Америка“, яка вийде наступного тижня. (Судячи з подяк, цього разу Байден покладався на ряд людей, серед яких Тед Відмер, історик, чия нещодавня робота включає в себе avolume про Декларацію незалежності та усну історію гурту Wings.) Байден розповідає про розслідування секретних документів, яке зосереджується, натомість, на його люті на Хура, який написав у своєму підсумковому звіті у справі, що президент у своєму інтерв’ю зі спеціальним адвокатом зіткнувся з “симпатією, доброзичливим, літнім чоловіком з поганою пам’яттю”. Байден називає це “чужим коментарем” і “безодійним ударом”. Це не було ні те, ні інше. Забудькуватість Байдена була причиною, яку Хур цитував за те, що він не переслідував президента: якби присяжні вважали, що Байден чесно забув про секретні документи, було б важко отримати засудження.
За будь-яким розрахунком, питання загальної компетенції Байдена під час його президентства є вирішальним; врешті-решт, сумніви щодо його придатності закінчили його кампанію за переобрання. Але “Пообіцяй мені, Америка” розглядає всі такі запити як сторонні та безобепов’язні, а не лише як Hur’s. Байден допускає, що його червневі дебати з Дональдом Трампом (який мав власні проблеми з секретними документами) “пройшли погано”, але додає, що “дебати пройшли погано для багатьох чинних президентів”. Він не бачить якісної різниці між його лякаючою і несамовитою відсутністю зосередженості тієї ночі і неякісним виступом Барака Обами проти Мітта Ромні, або Джорджа У. Буша “спіймали з насупленим обличчям” під час дебатів з Джоном Керрі: “Різниця полягала в тому, що кожному другому президенту давали шанс спокутувати себе в других дебатах”. Байден продовжує вважати несправедливим, що йому не надали таку можливість. Він звинувачує “наратив” і нелояльних демократів у тому, що йому довелося кинути, що він зробив через три з половиною тижні після дебатів. “Я не жив у світі мрій”, – пише він. “Я вважав, що я найкраща людина, щоб керувати світом”.
Неймовірно, але Байден дотримується цієї позиції, хоча в травні 2025 року, коли його другий термін ледве пройшов би, він оголосив, що у нього діагностували рак простати IV стадії. Хвороба метастазувала до його кісток і, виходячи з того, що відомо як його оцінка Глісона дев’ять, швидко рухалася. З’ясувалося, що його лікарі дотримувалися загальної практики не регулярно перевіряти чоловіків старше сімдесяти років. (Байдену виповнилося вісімдесят у 2022 році.) У своїх мемуарах Байден відповідає на питання, чи було це мудро, коли пацієнт був головнокомандувачем, гучним “можливо”. Він додає, що був здивований, що люди були досить “цинічними”, щоб думати, що він, можливо, не був чесним щодо свого здоров’я. (У лютому 2024 року, через три тижні після звіту Hur, та сама медична команда оголосила його “здоровим, активним, міцним” та “придатним для виконання службових обов’язків”.) Цього тижня знадобилося інтерв’ю журналу People, щоб вирвати у нього поступку, що якби він знав, що у нього запущений рак, він би не втік. “Але це було не так”, – сказав він, все ще наполягаючи на тому, що на “об’єктивній основі” він був правильною людиною для цієї роботи. Інтерв’ю People було його єдиним, пов’язаним з випуском мемуарів; у дописі X він сказав, що традиційного прес-туру не буде, тому що лікування раку іноді “уповільнює мене”.
Коротко кажучи, новина мемуарів полягає в тому, що реальних новин немає: Байден так само вперто заперечує, як і раніше. І ця оцінка ризикує зробити книгу цікавішою, ніж вона є насправді. За винятком небагатьох, розчаровуючих розтяжок на його рішення про переобрання (з якого ніхто ніколи б не знав, що він колись називав себе “мостом”, фраза, широко зрозуміла як те, що він буде служити лише одному терміну), більшість “Пообіцяй мені, Америка” напрочудливо нудна. Багато з цього має відчуття чогось написаного комітетом – і комітетом, членом якого сам Байден не повинен бути. Навіть деталь заголовка, з раннього уривка, в The Atlantic, про те, що при вході до Білого дому в січні 2021 року Байден знайшов записку від Трампа, яка була більш доброзичливою і обережною, ніж можна було б очікувати від людини, яка намагалася скасувати вибори – “Я знаю, як сильно ви любите американський народ” – представляє маргінальний інтерес, і насправді про Трампа, а не Байдена. Як повідомляється, аванс, який Байден отримав за книгу, становив близько десяти мільйонів доларів.
Є цілі сторінки, які читаються так, ніби хтось просто сів з публічним графіком і промовами Байдена і зв’язав їх разом з кількома розумними доповненнями першої особи (“Як я сказав у своєму вітальному слові…”) і посиланнями на минуле Америки (Лінкольн, золота лихоманка, День Д). Опис зустрічі в Ситуаційній кімнаті включає імена та посади десятка людей, за якими слідує нічого особливого про те, як вони, можливо, взаємодіяли або стикалися, або про те, як насправді працювала влада в Білому домі. Деякі списки відвідуваності є переконливими самі по собі, наприклад, журнал телефонних дзвінків, які Байден зробив через кілька годин після того, як він вибув. (Білл Клінтон на ньому; Обама – ні.) Але коли з’являються інтимні подробиці про зустрічі з сенаторами або світовими лідерами, вони занадто часто мають виноски, які призводять до сучасного висвітлення в пресі або публічних заяв. Джерело, зазначене для прямої критики Ангели Меркель Трампа, наприклад, – це стаття Guardian про її мемуари. Замість будь-якого справжнього самоаналізу ми отримуємо кліше. Після згадки про погрози, які становлять Китай та Росія: “З огляду на ці бурхливі води, я був радий керувати кораблем держави”.
Одна з тем мемуарів Байдена полягає в тому, що він був фантастичним президентом. Почути, як він це розповідає, коли його термін доближався до кінця, все йшлося чудово. Світова економіка “гуділа”, інфляція в США падала, ми “повністю відновили НАТО” і “повернули американську перевагу над Китаєм”, викиди вуглецю були готові впасти, а компанії ШІ покірно впали у відповідність з його закликом до того, щоб вони були більш відповідальними акторами. І були реальні успіхи. Це була б набагато краща книга, якби він визнав якусь невдачу, крім того, що не зберігав лояльність демократичних лідерів.
Наприклад, в рамках своєї заяви про те, що він переміг covid, він пише, що йому знадобилося всього чотири місяці, до травня 2021 року, щоб перейти “від менш ніж половини відкритих американських шкіл до 99 відсотків”. Якщо ця цифра є новиною для багатьох батьків, це тому, що Байден, здається, визначає “відкриту” як школу, де дитина з’явилася в якийсь момент, а не послідовно або повний робочий день, і ігнорує викуп після варіанту Omicron. (Попередня книга “Останній політик” Франкліна Фоера досліджувала роль відносин Джо Байдена з профспілками вчителів у боротьбі за повторне відкриття шкіл, на краще чи гірше.)
У його обговоренні імміграції є подібна спритність. Байден хвалиться різким падінням “зустрів з мігрантами без документів” на кордоні в період з січня 2021 року по січень 2025 року. У той же час, роки Байдена побачили історичну хвилю імміграції, і мемуари пропонують мало розуміння того, як нею керували. Наприклад, він не згадує про одночасне продовження або поновлення тимчасового захищеного статусу своєю адміністрацією більш ніж мільйону людей та гуманітарне умовно-дострокове звільнення ще сотням тисяч, багато з яких рятувалися від жахливих обставин. Ці мігранти були задокументовані, але, оскільки гранти T.P.S. та умовно-дострокове звільнення є діями виконавчої влади, Байден також залишив їх вразливими до того, що їх статус буде позбавлений наступною адміністрацією, що вона негайно почала робити, оскільки Трамп перетворив мігрантів на цілі.
“Так, люди могли вказувати на моменти, коли я переплутав імена, або втрачав хід думок, або мав слабкий голос, або йшов повільно”, – пише Байден. “Але вони ніколи не могли вказати на щось президентське, чого я не зміг зробити”. Через кілька сторінок він вказує на одну. Це весна 2024 року, через кілька місяців після того, як ХАМАС жорстоко вбив цивільних осіб в Ізраїлі, в тому числі на музичному фестивалі, взявши в заручники багатьох тих, хто вижив, і Байден неодноразово розмовляв з Біньяміном Нетаньяху, щоб висловити свою “занепокоєння” щодо ізраїльської військової реакції та того, що “зростає кількість жертв робила з образом Ізраїлю”. На його жах, він пише: “Бібі не соромився давати обіцянки, які він не мав сили – або наміру – виконувати”. Як би там не було, також здається, що обіцянки Нетаньяху – діяти стримано, захищати цивільних осіб – були тими, які Байден більше не мав сили чи рішучості виконувати. Поєднання завжди бредахливого Нетаньяху та все більш зменшеного Байдена було катастрофічним. У багатьох ситуаціях хороша команда співробітників може діяти від імені президента, але бувають моменти, коли президент зобов’язаний нав’язати свою волю, як це може зробити лише президент. Цей момент настав для Байдена після 7 жовтня, і він його пропустив.
Дружина Байдена, Джилл Байден, опублікувала власні мемуари на початку цього року. Читати їх пліч-о-пліч – це нагадати, що існує більше одного способу бути уникаючим. Джилл наповнила свою книгу подробицями про квіткові композиції Білого дому; Джо робить це з шестисторінковим списком законів, які він підписав, включаючи Закон про чіпи та науку та Закон про здоров’я та добробут робочих собак. Адміністрація Байдена досягла багато чого – законодавство було прийнято, трильйони витрачених доларів – але йому може не вистачати прозорості, а мемуари президента не дуже допомагають. Він говорить більш доброзичливо про свого віце-президента Камалу Гарріс, ніж Джилл, наприклад, але не даючи реального відчуття її впливу або чому він думав, що вона буде готова втрутитися за нього, або коли він вибрав її своїм напарницею, або коли він підтримав її, через двадцять сім хвилин після того, як він вийшов з перегонів.
Там, де сходяться мемуари Джилл і Джо, – це їх повторювані, глибоко відчуті заклики старшого сина Байдена, Бо, який помер від раку мозку в 2015 році. (Обидва Байдени також розглядають молодшого, проблемного сина Байдена, Хантера, як мученика-подібну мішенню партизанських нападів; жоден з них не висловлює жалю з приводу рішення Джо надати йому, разом з іншими родичами та союзниками широке помилування перед відходом з посади.) Поява Бо є найбільш Байденівною частиною “Пообіцяй мені, Америка”, і місцями, де власна позначка Байдена найбільш зрозуміла. Обіцянка в мемуарах “Пообіцяй мені, тату” 2017 року була проханням Бо, щоб Джо не був настільки збитий своєю смертю, щоб він відійшов з політики.
Бо також є частиною пояснення Байденом його стійкого гніву на Роберта Гура, який сказав у своїй доповіді, що Байден не знав, в якому році Бо помер. У своїх мемуарах Байден називає цю заяву “обурливою”, додавши: “Якщо Роберт Гур хоче знати, коли помер мій син, ось моя відповідь: Сьогодні. Я прокидаюся кожного дня з відчуттям, ніби я втратила його хвилину тому”. Але стенограма їхнього інтерв’ю показує, що Хур мав рацію. Звіт Гура має значення, тому що, в ретроспективі, він запропонував демократам можливість замінити Байдена на квитку, в той час, коли лише чотири штати проводили праймеріз, а до Супервівторка залишився ще місяць, що робить менш ймовірним, що гідний президент буде замінений жахливим. Але це також має значення для оцінки мемуарів Байдена.
Протягом усієї його кар’єри фірмовою риторичною темою Байдена було те, як людина штовхається перед обличчям горя та трауру. Будучи молодим чоловіком, він втратив свою першу дружину та маленьку доньку в автокатастрофі. Він мав це написати чудову книгу про втрату власних сил з віком, і про те, як це змусило його накинутися на таких людей, як Гур, які говорили те, що бачили, і про союзників, які любили його, але знали, що він закінчив. Він, можливо, знайшов спосіб бути вдячним за дебати, які, аберація чи ні, запевнили, що він не скласть присягу з недіагностованим випадком раку, і шкодує, що він не покинув сцену ще раніше. Те, що ці мемуари не є літературною, а також політичною трагедією. Єдине, що Байден не знає, як оплакувати, здається, – це його президентство.




