Вивчаючи вогняні шрами в стародавньому дереві, багато вчених переконалися, що корінні жителі перетворили Північну Америку задовго до прибуття Христофора Колумба.
1620 році Вільям Бредфорд, паломник і майбутній губернатор Плімутської колонії, зійшов з Мейфлауера і побачив те, що він описав як “огидну і пустельну пустелю”. Північна Америка була вкрита лісами, наскільки його око міг бачити, позбавлена доріг і міст, до яких він звик. Слово, яке він вибрав для опису землі – дика природа – позначало необроблюване або нецивілізоване місце. Такі акаунти, як Бредфорд, як правило, применшували або принижували корінних американців, які вже жили в Новому Світі. Як зазначив Родерік Фрейзер Неш у “Дикій природі та американському розумі“, місіонери стверджували, що їхня робота “опромінювала індійську пустелю”. У щорічному зверненні президента Ендрю Джексона до Конгресу 1830 року він сказав: “Яка добра людина віддала б перевагу країні, покритій лісами і на кілька тисяч дикунів, а не нашій великій Республіці?” Лише через кілька десятиліть екологи переосмили дику природу як щось, що потребувало збереження. Проте вони теж розлучилися з корінними американцями з історією землі. Ральф Уолдо Емерсон та Генрі Девід Торо визначили пустелю як чисте місце, не прихильне людиною, де можна було спілкуватися з Богом. Джон Мюїр, якого іноді називають батьком національних парків, носив есе Емерсона у своїй зграї. Він описав Йосеміт, місце, де корінні американці все ще жили, як “свіжу незайману дику природу”.
Якщо ландшафт дійсно недоторканий людьми, то природні сили – рослини, тварини, вітер, вода, блискавка – повинні бути в змозі пояснити все, що там відбувається. Але, починаючи з дев’ятнадцятих вісімдесятих років, дендрохронологи, які вивчають кільця росту в стовбурах дерев і пов’язують їх з календарними роками, зробили загадкове відкриття. Том Светнам, дендрохронолог з Університету Арізони, провів вісім років, досліджуючи гігантські секвойї в Йосеміті та інших національних парках. Він задокументував в середньому шістдесят шрамів від лісових пожеж на кожному з дерев, які він вивчав. (Дерев’яні кільця також фіксують сліди сонячної активності, посух, вивержень вулканів та інших явищ.) Кількість вогненних шрамів здивувала його. Вчені завжди припускали, що такі позначки були результатом пожеж, спричинених блискавкою. “Чи достатньо ударів блискавки, щоб пояснити таку частоту?” Светнам пам’ятає, як думав. “Мої розрахунки на зворотному конверті сказали, що, ймовірно, ні”.
Таємниця простягалася далеко за межі секвой. Дерева по всій країні містили шрами, які блискавка просто не могла пояснити. У багатьох місцях були шрами на частинах кілець дерев, які відповідають сезону спокою – від осені до ранньої весни – коли грози трапляються рідко або ніколи. На дослідницьких майданчиках на Сході до вісімдесяти восьми відсотків шрамів датуються цим сезоном. Що було джерелом цих пожеж?
Річард Гуйетт, дендрохронолог-самоучка з Університету Міссурі, досліджував сосни, дуби та кедри. “Форесці вчаться читати свої кільця так, ніби це книга, створена для них”, – одного разу написала Гієтт, яка мала досвід в антропології. Він найняв Майкла С. Стамбо, молодий аспірант лісового господарства, і Джо Маршалл, польовий дослідник, щоб родити з ним лісом у пошуках стародавньої деревини. Коли вони реконструювали історію пожежі в таких місцях, як Озарки, вони помітили чіткий зв’язок між шрамами від опіків та щільністю населення. Гуєтт та його колеги все частіше підозрювали, що пожежі не природні, а антропогенні – запалені людьми. У деяких місцях вони знайшли те, що вони назвали “хвилею вогню”, яка, здавалося, рухалася географічно, коли європейці будували поселення і жорстоко руйнували громади корінних американців. Перед смертю Гюєтта, у 2023 році, він заснував Центр науки про деревні кілець, яким зараз керує Стамбо. “Дерева – свідки”, – сказав він мені.
У січні минулого року Маршалл, який зараз є старшим науковим співробітником центру, поїхав до Алабами, щоб відвідати гору Флагг, найпівденнішу вершину в Аппалачських горах. Маршалл має червонувато-білу бороду і доброзичливу вдачу; кишеня його вицвілого синього ґудзика була заповнена ручками. Він припаркувався на узбіччі грунтової дороги, одягнув заплямовані маслом чапи та великий рюкзак, а через плече перекинув бензопилу. Потім він почав ходити вниз по схилу через ліс. Він проігнорував клен, дуб та гікорі, які процвітали в цьому районі. Замість цього він пошукав вологу листя в шубах грудочок старих довголистих соснових пнів – залишків вічнозеленого лісу, який колись охоплював понад дев’яносто мільйонів акрів. Покоління тому довголисті сосни були відсортовані до частини свого колишнього ареалу. Наскільки знав Маршалл, жоден дендрохронолог ніколи раніше не вивчав історію пожеж у цих лісах.
Маршалл має грайливу систему класифікації для старої деревини: є “янкі закови”, “пні сади” та “дерев’яні сопли”. На крутому схилі він помітив зів’ялий стовбур старої довголистої сосни. “Це дійсно круте дерево”, – сказав він. “Це показує всі класичні ознаки віку. На ньому є це скручуюче зерно”. Він запустив свою бензопилу і прорізав багажник, розпорошуючи тирсу по землі. Потім він став на коліна і просканував щойно оголену поверхню. Всередині дерева були сотні концентричних кілець, кожне з яких представляло рік зростання. Він вказав на кільця в центрі плити – “це, мабуть, середина шістнадцятисот” – і шукав вогняні шрами. «Один, два, три, чотири, п’ять, шість…
Початкова оцінка Маршалла полягала в тому, що життя дерева, ймовірно, почалося до того, як європейські поселенці прибули в регіон, в той час, коли гора була заселена автономними корінними державами, які пізніше стали частиною Конфедерації Крік. “Те, що я дійсно хочу, це дерева, які були тут ще до цього дерева”, – сказав він мені. “У деяких випадках вони просто кістки, але вони все ще тут”.
З тих пір, як Светнам і Гайетт почали свою роботу, дендрохронологи виявили вогневі шрами по всьому континенту, від Центральної Америки до північного краю Аляски. Північноамериканська мережа вогненних шрамів Tree-Ring, яка була запущена в 2022 році вісімдесят сімома дендрохронологами, є базою даних з більш ніж трьох тисяч досліджуваних майданчиків і понад тридцяти семи тисяч дерев з вогневими шрамами. Це допомогло дослідникам зрозуміти, як корінні громади могли використовувати вогонь, і як ця практика була перетворена європейською колонізацією. “Ми вважаємо, що корінні американці та корінні жителі були основними джерелами займання для пожежі”, – сказав мені Марк Абрамс, лісовий еколог з Університету штату Пенсільванія, який використовував мережу для своїх досліджень. Інший еколог, Чарльз Кей, підрахував, що швидкість займання корінних американців потенційно була в сотні або тисячі разів більшою, ніж швидкість займання блискавкою.
Дендрохронологи зараз переслідують сліди корінних пожеж глибше в минуле. Однак їх пошуки стають все складнішими з кожним роком, оскільки залишки доколумбових дерев відкидаються назад у землю або викопуються, щоб прокласти дорогу для сільського господарства та будівництва. “Дерево ефемерне”, – казав мені Маршалл не раз. Одного разу в господарському магазині біля гори Флагг йому було боляче бачити, як пучки жирового дерева – соснового серця – продаються як розпалювання. Десять фунтів потенційно незамінних даних коштувало 25,99 доларів.
Маршалл провів п’ять днів, невпинно полюючи за пнями. Залишилося лише три відсотки довголистої соснової екосистеми Північної Америки, і він знав, що кожен екземпляр, який він залишив, може зникнути назавжди. Він вирізав плиту, дивився на її кільця, а потім вирізав ще одну, на випадок, якщо дерево може “роздати ще якісь секрети”. Він часто обвивав зразки клейкою стрічкою, щоб вони не розсипалися.
Деякі дні Маршалл працював до вечора під світлом фари. Одного разу він працював під час встановленого опіку, який місцева влада запалила, щоб очистити рослинність і виховувати екосистему. Довголисті сосни залежать від частих, низькоінтенсивних спалахів, щоб розмножуватися. Коли вогонь повзав, Маршалл працював навколо полум’я, розрізаючи пні, перш ніж вони могли згоріти. На той час, коли він поїхав назад до Міссурі, його S.U.V. смерділо сосною і провисло під вагою такої кількості деревини.
Kоли хтось знову переглядає колоніальні розповіді Північної Америки, він знаходить вражаючу кількість доказів того, що корінні американці підпалили ландшафт. Поселенець у Вірджинії описав повітря настільки димним, що він не міг бачити довколишні гори. У 1632 році колоніст зазначив, що корінні американці спалюють підлісок двічі на рік, навесні та восени, і що спалювання “робить країну дуже красивою та місною”. Пожежі створили відкриті ліси, схожі на саванну, через які було легше подорожувати і підтримували різноманітну флору та фауну. Ще один поселенець писав про ліс, який був задушений ягодами в результаті неодноразового опіку: “Твоя нога навряд чи може направити себе туди, де вона не буде пофарбована в кров великої і смачної полуниці”. Корінні жителі використовували вогонь з багатьох інших причин, включаючи війну та боротьбу з комахами. Коли їх вбивали хворобою або вигнали зі своїх земель, їх відсутність відчувалася. У 1634 році поселенець у Массачусетсі написав: “У деяких місцях, де індіанці фарбували чуму близько чотирнадцяти років тому, є багато підлісу… тому що його не спалювали”.
Вогняні шрами посилили ці історичні приклади. Вони надали незалежне підтвердження дослідження антрополога Омера Стюарта, який почав документувати практику спалювання корінних американців у тридцятих роках. Стюарт виявив, що корінні громади спалювали прерії, щоб залучити бізонів до свіжої трави, і підтримувати дубові “сади”, де можна було збирати їжу. Він переконався, що корінні американці змінили географію, а в деяких випадках і клімат північноамериканських екосистем. Їх вплив “був глибоким, з точки зору кількості землі, перетвореної під сільське господарство, видів, на які вони полювали та ловили рибу, і, зокрема, того, як вони формували свій світ за допомогою вогню”, – написав натураліст Скотт Вайденсаул у своїй книзі 2012 року “Перший кордон“. Вайдензаул стверджував, що рання Америка “була плідною поза сучасним визнанням, вона була буйною у своїх природних багатствах, але це не була дика природа”. Дендрохронолог Еван Ларсон з Університету Вісконсін-Платтевіль зробив подібне твердження: поселенці зіткнулися з багатими ландшафтами, тому що корінні американці доглядали за ними. “Щоразу, коли ви говорите про вогонь, ви займаєтеся центральним наративом навколо цього неприборканого кордону та дикої природи”, – сказав мені Ларсон. “Насправді, це ніколи не було правдою. Ранній успіх піонерів вже виграв від праці когось іншого”.
Не всі вчені згодні з тим, що корінні американці були екологічно значущою силою до прибуття європейців. Дослідники на чолі з командою в Гарвардському лісі стверджували, що записи про деревне вугілля та пилок у Новій Англії не підтримують ідею великого спалювання корінних народів. Інші вважають, що дослідження кілець дерев та наукові журнали, які їх публікують, переоцінюють кількість історичних пожеж. “Дослідження частоти вогневих шрамів, яке не знаходить вогневих шрамів, не цікавить у більшості журналів”, – сказав мені Гленн Матлак, біолог з Університету Огайо. Він охарактеризував корінних американців як “звичайних людей, які намагаються створити життя для себе та своїх сімей у складних умовах”, а не людей, які планували в довгостроковій перспективі або значно маніпулювали ландшафтом. Джордж Вертнер, еколог Інституту Ревільдінга, природоохоронної некомерційної організації, пише, що міф про незайману пустелю неправильно замінюється міфом про “людські маніпуляції всюди в Америці до Колумба”.
Стамбо спілкувався з критиками, але вважає дані чіткими. “Вони повинні сперечатися з шматком дерева”, – сказав він. “Удачі”. Кільця дерев, за його словами, демонструють такий сильний сигнал антропогенного вогню, що вони фіксують ключові історичні події. У Бостонських горах Арканзасу він і Г’єтт виявили, що коротколисті сосни зазнали збільшення вогню в 1817 році – в тому ж році, коли черокі з Південного сходу були переміщені в цей район за договором. Після Закону про видалення індіанців 1830 року уряд США почав примусово маршувати корінними американцями на захід, вздовж Стежки Сліз, і пожежі на землях їхніх предків зменшилися. З 1831 по 1833 рік на кінці стежки, в сучасній Оклахомі, кількість пожеж зросла. Стамбо вважає, що полум’я, можливо, були відчайдушною спробою генерувати корм, можливо, залучити тварин для полювання або годувати одомашнених тварин. “У даних є роки, коли в одному календарному році є дві пожежі”, – сказав він. “Це був жахливий час. Люди намагалися вижити”.
Повернувшись до Університету Міссурі, Маршалл здав свої нові зразки кілець дерев у колекцію, яка вже включає десятки тисяч інших, з сотень дослідницьких майданчиків. Стамбо веде уявний список місць, які він хоче вивчати. “Список займе у мене більше часу, ніж на цій планеті”, – сказав він мені. Лабораторія центру в підвалі Школи природних ресурсів містить зразки, які передують християнству та єгипетським пірамідам. Високо на полиці я побачив сорокатисячний шматок лисого кипариса, який був виявлений у пісочниці Південної Кароліни. Ще один шматок дерева був позначений як “Floor Beam Mark Twain Boyhood Home”.
Маршал вказав на шматок коричневого дерева на переповненій стільниці. Під час дослідницької поїздки до Пенсільванії один з колег Маршалла сів, щоб з’їсти яблуко на гниючому, побитому погодою колоді. “Я думаю, що ми повинні спробувати це”, – сказав Маршалл колезі. Його внутрішнє кільце датується 1579 роком. У нього було п’ять вогневих шрамів, перший з 1590 року.
До недавнього часу мало хто з дендрохронологів шукав вогневі шрами на сході США, але в 2010 році Маршалл, Стамбо та Гайєтт почали збирати зразки деревини в центральній Пенсільванії. Одна грудка червоної сосни виявилася містити триста сорок кілець, але їх не можна було перехресно датувати з будь-якими іншими даними про кільця дерев. Деревина стала частиною того, що дендрохронологи називають “плаваючою хронологією”, тобто групою дерев з датами початку та закінчення, які збігаються одна з одною, але які не відповідають календарним рокам, для яких доступні дані. Зразок просидів у лабораторії протягом двох років, поки дослідники, нарешті, не зібрали достатньо додаткових даних, щоб визначити вік дерева. Найглибший перстень дерева датується 1370 роком. Перший з дев’ятнадцяти вогневих шрамів був з 1402 року. Хронологія вогневих шрамів була найстарішою, коли-небудь зареєстрованою на сході Північної Америки. Стамбо та Маршалл відвідали Мен та Нью-Йорк, а також створили додаток для пожежних шрамів для громадянської науки. Абрамс, лісовий еколог у Пенсільванії, вважає, що деякі екологічні проблеми, з якими стикаються східні штати – поширення інвазивних видів, усадка луків, нездатність дубів регенерувати – можуть мати більше спільного зі зникненням вогню, ніж зі зміною клімату.
Земельні менеджери вже використовують дані про вогневі шрами, щоб вирішити, коли навмисно розпалювати пожежі. “Такі дані допомагають нам приймати більш впевнені, обґрунтовані рішення про те, коли і як використовувати вогонь на землі сьогодні”, – сказав мені Джонатан Стобер, біолог Національного лісу Талладега, недалеко від гори Флагг, в електронному листі. Кілька членів групи Fond du Lac of Lake Superior Chippewa пройшли навчання в дендрохронології для збору даних про пожежні шрами. Їхнє дослідження, опубліковане минулого року в Працях Національної академії наук, показало, що пожежі швидко зменшилися після того, як договори передали племінні землі США у 1842 та 1854 роках. У листопаді минулого року на двадцяти двох акрах традиційної племінної території програма Fond du Lac Band Fire провела перше навмисне спалення в поколіннях. У четвер вони провели друге спалювання на сімнадцяти акрах соснового лісу в сусідньому Міннесота-Пойнт в Дулуті. Ларсон, провідний автор статті, був там. “Що настільки потужне в кільцях дерев, так це те, що через школи-інтернати, через резервації, були спроби вивести людей з землі та місць, які несли їхні знання”, – сказав він мені. Тим не менш, дерева містять “незаперечні докази їх зв’язку з землею та управлінням”.
Потрібно сотні годин, щоб скласти карту історії пожеж одного дослідницького майданчика. У лабораторії я побачив чотиристарічний шматок довголистої сосни, який містить сто вісім вогненних шрамів. Стамбо не знає про будь-який інший зразок у Північній Америці, який має рекорд таких частих пожеж, але цей зразок є одним з багатьох, які ще не написані через відсутність фінансування. Маршал здогадався, що деревина з Flagg Mountain буде сидіти рік або два, поки вони намагалися отримати гроші, щоб проаналізувати її. Але в квітні він все одно вийняв два зразки
Перехресне знайомся з кільцями дерев є тактильним і трудомістким. Під час мого візиту я допомагав студенту бакалаврату годинами відшліфувати зразки все більш дрібним наждачним папером, поки їх поверхні не стали шовковистими та блискучими. Кільця росту тепер з’явилися під мікроскопом у вигляді висококонтрастних світлих і темних смуг, які представляють ранній вегетаційний період і пізній вегетаційний період. Маршал показав мені, як виміряти кожне кільце до сотої міліметра. Потім комп’ютерна програма порівняла зразок з даними деревних кілець з усього світу, оцінивши статистичну ймовірність того, що він буде перехресним з іншими зразками.
Маршалл роздрукував серію величезних графіків шипів і переніс їх до світлового столу. Він розмістив графіки своїх нових зразків поверх головних хронологій датування моделей росту дерев, зміщуючи кожну з них вліво і вправо в пошуках відповідності. Він перехрестив перший зразок за лічені хвилини: його внутрішні кільця датуються початком сімнадцятисот років, а деревина містила близько шести вогненних шрамів з вісімнадцятисот. (Кожен зразок вогневих шрамів у лабораторії переглядається щонайменше три рази.) Але він не зміг знайти пару для другого. “Моя інтуїція полягає в тому, що ми не збираємося зустрічатися з цим лохом”, – сказав мені Маршалл. “І це прекрасно. Добре мати таємницю”.
Однак того вечора Маршалл продовжував думати про зразок. До 7:30 ранку він повернувся до лабораторії, перемістивши графік вибірки над майстерною хронологією датування з Національного лісу Талладага. Раптом йому вдалося вирівняти графіки. Дерево почало своє життя в 1612 році; в 1697 році воно було поранено від пожежі.
Історія пожеж на горі Флагг має особливе значення для громади корінних американців всього за кілька миль. Корінне екосело Еквн-Єфолев було засноване в 2013 році, щоб відродити мову, культуру та практику управління народу Маскоке, який був насильно вивезений з центральної Алабами майже двома століттями раніше. В Еквн-Єфолек діти повністю занурюються в мову Маскоке з народження, а громада практикує традиційне сільське господарство на десяти тисячах акрів, якими вона володіє. Маркус Бріггс-Клауд, теолог, який пройшов Гарвардську програму, зі ате, що має ступінь доктора філософії з екології, є співдиректором і співзасновником Ekvn-Yefolecv. Він сказав мені в електронному листі, що жителі також віддають вогонь до довголистових соснових лісів.
Спалювання відновлює не тільки екосистему, написав Бріггс-Клауд, але й духовне життя спільноти. “У нашій мові, історіях та церемоніальних протоколах інкапсульовані традиційні знання про культурне спалювання”, – написав він. На його думку, шрамовані вогнем пні Flagg Mountain підтверджують те, що його громада вже знала – що їхні предки використовували вогонь протягом століть – і посилюють їхнє почуття відповідальності за турботу про землю. “Нам так пощастило, що ці пні дерева бузини все ще існують”, – сказав він. “Вони є відчутним зв’язком з епохою безпосередньо перед тим, як наш народ був сильно дестабілізований колонізацією; навіть покласти руку на ці пні на мить – це глибокий досвід”. ♦
