21 Листопада 2026
Профілі

Джессі Айзенберг не може не замислюватися над цим

Його новий фільм «Дебют», у якому Джуліанна Мур грає домогосподарку, яка стала егоманіакальною акторкою, ставить у центр уваги самовигадану драму.

Автор Denys Chainyk

r50591

Актор, сценарист і режисер Джессі Айзенберг – це те, кого дехто міг би назвати справжнім персонажем – гіпервербальний, невпинно самоіронічний і помітно тривожний, часто до такої міри, що все його тіло тремтить, як такса під час грози. Він пише та режисує комедійні фільми (наразі три), які можна охарактеризувати як дослідження характеру: дивакуваті, невротичні історії про дивакуватих, невротичних людей, чиє життя, принаймні для зовнішнього світу, більш-менш нічим не примітне. Будь-яка драма, з якою стикаються його персонажі, майже повністю створена ними самими, є результатом якоїсь особистої, метафізичної кризи, що виривається на повну, принизливу увагу інших.

Третій фільм Айзенберга, «Дебют», який вийде наступного місяця, розповідає про Мону Фрідман, лагідну домогосподарку середнього віку, роль якої виконує Джуліанна Мур, яка живе в маленькому містечку в 1990-х роках у Нью-Джерсі. Мона, яка використовує такі химерні фрази, як «справжня крутість» та «підступна», почувається невидимою у власному житті. За примхою вона проходить прослуховування на місцеву постановку мюзиклу під назвою «Цікаві сусіди» про мешканців занедбаного багатоквартирного будинку в Нью-Йорку. Вона отримує роль міс Даніель, начальниці будинку, у якої лише одна пісня та кілька реплік. Спочатку Мона справді жахлива. Але під керівництвом режисера шоу Джеррі (Пол Джаматті) вона знаходить свою рівновагу, і незабаром, сп’яніла від світла прожекторів, стає кошмарно егоїстичною дівою. Перше звернення Айзенберга до студій було таким: «Що станеться, якщо жінка отримає роль у дурному мюзиклі та поставиться до нього як до «Скаженого бика»?»

Мур вважається фаворитом на «Оскар» за найкращу жіночу роль завдяки своїй привабливо дивній грі. В одній з ранніх сцен Мона, все ще перебуваючи у фазі плаксивої дівчини, стоїть у черзі на касу в супермаркеті, і чоловік просить дозволу пройти попереду неї, бо, як він каже, «у мене купа речей». Мона відходить убік. Чоловік поводиться комічно зарозуміло. (Хто просить дозволити йому пройти першим, коли у нього більше товарів?) Мона комічно пасивна. (Хто б йому дозволив?) Але танець між его та самознищенням — одна з центральних тем для Айзенберга.

Айзенбергу сорок три. Він почав зніматися у фільмах ще підлітком і з того часу знявся у десятках фільмів. У двадцять сім років його номінували на «Оскар» за найкращу чоловічу роль за роль Марка Цукерберга у фільмі Девіда Фінчера «Соціальна мережа». Щодня він носить більш-менш одне й те саме: потерті кросівки, пом’яту футболку та потерту червону бейсболку з логотипом Університету Індіани. (Його дружина, Анна Страут, родом з Блумінгтона.) Він, за його словами, володіє загалом «чотирма парами штанів». Він і Страут, яка працює організатором некомерційної організації та викладачем у системі державних шкіл Нью-Йорка, живуть зі своєю десятирічною дитиною Беннером у скромній двокімнатній квартирі поблизу парку Вашингтон-сквер. «Що вам потрібно зрозуміти про Джессі, так це те, що він надзвичайно відомий, і він не звичайна людина у світі — просто спробуйте пройтися з ним Таймс-сквер — але він відчайдушно, відчайдушно наполягає на цьому», — сказала письменниця Теффі Бродессер-Акнер, яка працювала з ним у 2022 році над телевізійною екранізацією свого роману «Флейшман у біді». Клер Дейнс, яка знімалася разом з Айзенбергом у фільмі «Флейшман», розповіла мені про те, як нещодавно зустріла його на вулиці. «Ми зупинилися, щоб поговорити, і так багато людей жартома поспілкувалися з нами», — сказала вона. «Люди дуже добре знають його як фігуру, хоча він так рішуче налаштований бути невидимим».

Один зі способів, яким Айзенберг намагається підірвати свою славу, — це звертати увагу, майже до фарсу, на інших людей. Він терпіти не може світських розмов — він віддає перевагу більш глибокому спілкуванню. «Скільки часу йому знадобилося, щоб розпитати вас про ваших батьків, бабусь і дідусів, прадідусів і прадідусів?» — запитала мене його молодша сестра, Холлі, колишня дитяча акторка, яка зараз працює терапевтом. (Відповідь: близько семи хвилин.) Кіран Калкін, який отримав «Оскар» за головну роль у фільмі «Справжній біль», другому фільмі Айзенберга як сценариста та режисера, помітив таку ж звичку. «Якщо він нервує в якійсь ситуації, він просто розмовляє з цією людиною та інтенсивно розпитує її про все її життя», — сказав мені Калкін. «Мені особисто байдуже, звідки люди родом або чим займалися їхні батьки. Я думаю, що він був повністю збентежений цим». Його подруга, акторка Ліззі Каплан, висловила це так: «Він щиро зацікавлений у стані здоров’я кота троюрідного брата свого візажиста».

Допитливість Айзенберга може здатися дивною, враховуючи його полохливу поставу та той факт, що він часто називає себе «одиноким і відлюдником». І все ж, здається, він знаходить полегшення, обговорюючи свої труднощі — він з дитинства то відвідував, то виходив з терапії через обсесивно-компульсивний розлад, то виходив — і слухаючи думки інших. Під час нашої першої зустрічі, за обідом в італійському ресторані, він випив прозак невдовзі після того, як сів, і сказав, що нещодавно збільшив дозування, бо, на думку його психіатра, редагування «Дебюту» дало йому достатньо затишку для «експериментів».

Баланс між амбіціями та самозреченням також очевидний у його роботі як режисера. Айзенберг прагне створити в своїх декораціях «неієрархічне» середовище, сказав він мені, де «ніхто не є важливішим за будь-кого іншого». Це особливо стосувалося фільму «Дебют». «Як можна знімати фільм про жінку, яка є аутсайдером, яку ніхто не помічає, а потім мати декорації, де люди, що ходять навколо, почуваються так само?» — запитав він. «Потрібно бути настільки дурним, сліпим і психопатичним, щоб написати про це фільм, а потім увічнити це».

Одного дня минулої зими я завітав до Центру мистецтв Брук у Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, старого водевільного закладу, де Айзенберг знімав три сцени для фільму «Дебют». Він був у будівлі з самого ранку того ж дня. Він сказав мені, що намагається бути якомога присутнішим на знімальному майданчику та їсть разом з акторами та знімальною групою. Відомо, що він приносить каву своїм акторам.

Тепер Айзенберг сидів у режисерському кріслі за відеомонітором, приблизно за двадцять футів від сцени. У кімнаті було дуже холодно — «Ми тут лише на два дні, — сказав Алі Гертінг, продюсер фільму, — тож, мабуть, ми не заплатили за опалення?» — і Айзенберг тримав одну ногу підігнутою до грудей, щоб зігрітися. У нього були штучні вуса. «Я в сцені пізніше», — пояснив він. Спочатку він опирався зйомкам у фільмі. Він ненавидить дивитися на себе на камеру — «Я бачу лише те, як дивно виглядає моя щелепа, або що б я зробив по-іншому», — сказав він мені, — і сказав, що монтаж фільму «Справжній біль», у якому він знімався разом із піснями, був «нестерпним». Але Гертінг переконав його взяти невелику роль у мюзиклі до фільму (для якого Айзенберг написав всю музику та тексти) у ролі Барнабі, орендаря, який засмітив свій туалет.

Мур з’явилася праворуч на сцені, одягнена в зелену куртку поверх костюма (червоний комбінезон, важкий пояс для інструментів), щоб знятися в короткій сцені зі своєю колегою по акторському складу Холлі Бейлі. Персонаж Бейлі, Стеф, грає дівчину в 4F у фільмі «Допитливі сусіди». На початку фільму Стеф виголошує Моні банальну підбадьорливу промову, яка стає пародією на саму себе. «Джеррі збирається перевірити тебе, підштовхнути тебе та протягнути тебе крізь лайно та бруд, і ти маєш бути готова пройти ці випробування та пробратися крізь це лайно та бруд, бо коли ти нарешті дійдеш до прем’єри, Моно», — каже вона, — «ти зіб’єш цих покидьків з ніг на голову!»

Супроводжуючий сурмить у ріг, щоб викликати корабель вікінгів для вікінгів біля готелю.

Бейлі розпочала сцену, в якій, після того, як Мона вагається, чи варто їй сказати буденну репліку — вона наполягає, що вона нереалістична — Стеф підбадьорює її за лаштунками. «Вона неймовірна, — прошепотів Айзенберг про Бейлі. — Але це здається трохи… невизначеним?» Він попросив акторів переграти її, а потім кивнув. «Зазвичай не буває краще, ніж магія перших одного-двох дублів», — сказав він.

Він любить, коли його акторський склад дотримується сценарію. «Джессі — той, хто задає тон», — сказав Гертінг. «Він знає, як так точно його відкалібрувати, що навіть коли на сторінці це виглядає дико». Незважаючи на часом нервову енергію Айзенберга, він вселяє довіру у своїх акторів. «Ви можете легко сплутати Джессі з цим надто нудним, який ходить навколо, постійно приголомшений світом», — сказав мені Джаматті. «Але», — продовжив він, — «він точно знає, що хоче робити. Він справді про це думав ».

Цієї осені Айзенберг помітно був відсутній у фільмі Аарона Соркіна «Соціальна розплата», продовженні фільму Фінчера 2010 року про засновника Facebook, сценарій до якого написав Соркін. Соркін писав новий сценарій, маючи на увазі Айзенберга, але Айзенберг відхилив низку зростаючих пропозицій від Sony Pictures. (Роль зрештою дісталася Джеремі Стронгу.) Соркін та Айзенберг мало спілкувалися з моменту створення «Соціальної мережі». «Я майже його не знаю», — сказав мені Соркін. І все ж, продовжив він, — «є щось у Джессі, що нагадує мені Голдена Колфілда, якщо це має сенс. Він абсолютно не терпить фальшивих людей».

Айзенберг просто не хотів знову грати роль Цукерберга. «Я терпіти не можу, коли мене асоціюють з цією людиною», – сказав він мені. «Я не користуюся жодними соцмережами, бо це мене жахає». Роками незнайомці, які проходили повз Айзенберга на вулиці, кричали: «Гей, Цук!» або «Я генеральний директор, суко!» (рядок з фільму). Цей зв’язок його дратував. «Я був у барі, і п’яний хлопець казав: «Гей, мені подобається твій вебсайт», – сказав він мені. «І поки я вдавав, що сміюся, я просто бажав, щоб весь кисень покинув мої легені, і щоб я впав на підлогу перед цим хлопцем і показав йому, що він зі мною робить».

За його власним визнанням, Айзенберг надмірно чутливий, але це може надати його акторській майстерності переконливої ​​крихкості. У фільмі «Соціальна мережа» йому вдалося драматизувати акт мислення з дуже малою кількістю фізичних рухів; його Цукерберг не лютує, а пульсує — з інтелектом, помстою та самотністю. Фінчер заохочував його спиратися на цю відсутність афекту. «Ми робили половину дублів, де я був більш жвавим, а потім половину, де я просто спустошив себе», — сказав Айзенберг. Результат був заворожливим. Його Цукерберг одночасно зарозумілий і нужденний, лиходій, який якимось чином викликає майже стільки ж жалю, скільки й презирства.

Айзенберг визнає, що «Соціальна мережа» позитивно вплинула на його кар’єру, хоча б тому, що показала Голлівуду, що він може бути лиходієм. «Після цього я грав диваків та екотерористів», – сказав він. «До того часу мене вибирали лише на ролі сором’язливих, милих, нервових головних героїв». Цей підбір персонажів розпочався у 2002 році з фільму «Роджер Доджер», де Айзенберг зіграв Ніка, наївного підлітка із Середнього Заходу, який відвідує свого дядька на Мангеттені. Стівен Голден з Times писав, що він досяг «чудового балансу між грубою підлітковою жадібністю та внутрішньою ніжністю». Невдовзі Айзенберг почав отримувати сценарії від авторів-чоловіків покоління X, які знімали фільми, що озираються назад. У 2005 році він зіграв їдкого підліткового аватара Ноя Баумбаха у фільмі «Кальмар і кит» про старшокласника, який вередує після розлучення його батьків. У 2009 році він зіграв молодшу версію режисера Грега Моттоли у фільмі «Країна пригод» про розумного, але низькорослого випускника коледжу, який проводить літо, працюючи в парку розваг. Перебуваючи в таких нервових та ізольованих персонажах, Айзенберг почувався дедалі більш нервовим та ізольованим. Коли він знявся разом з Еммою Стоун у комедії-слешері Рубена Флейшера 2009 року «Країна зомбі», у нього склалося враження, що його персонаж має бути постійно «тривожним і наляканим», сказав він. «Тож я просто перетворився на цю божевільну людину, яка намагається тримати себе в скам’янілому стані. Я блював у своєму ліжку посеред ночі».

Після «Соціальної мережі» Айзенберг спробував себе у більших голлівудських ролях. Він зіграв пихатого фокусника у блокбастері 2013 року про пограбування «Ілюзія пограбування». «Мені подобається зніматися в серіалах про магію», – сказав він про наступну франшизу. (Відтоді він зняв ще дві.) «Мій персонаж настільки впевнений у них, що я можу трохи втекти від себе». Фільм мав комерційний хіт, але критики вважали його незначним. Їм ще менше сподобався фільм Зака ​​Снайдера про супергероїв 2016 року «Бетмен проти Супермена: На зорі справедливості», в якому Айзенберг зіграв лиходія Лекса Лютора в ролі надокучливого техно-брата. Його театральна гра принесла Айзенбергу того року премію «Раззі» за найгіршу чоловічу роль другого плану. «Студії перестали телефонувати після цього», – сказав він.

Айзенберг не вважає себе «частиною кіноіндустрії » , – сказав він мені, вимовляючи це слово так, ніби це була інфекційна хвороба. «Вона така гостра до нового», – сказав він. «Наприклад, ти йдеш на ці церемонії нагородження, і вони вручають нагороди за найкращий перший фільм і найкращого новачка. У лікарнях цього не роблять, розумієте? Вони не відзначають хлопця, який зробив свою першу операцію найкраще». Ми снідали в Лос-Анджелесі, в Tower Bar, мальовничому ресторані в готелі Sunset Tower, де він зупинився. Був початок червня, і Айзенберг прилетів, щоб взяти участь у знаменитому випуску програми «Хто хоче стати мільйонером?».

Він часто порівнює себе, причому несхвально, зі своєю дружиною, про яку згадує захоплено. «Вона, ніби свята», – сказав він. «Вона просто надзвичайно хороша людина». Він описує її родину як «марксистських активістів»; її брат – видавець покійного лівого історика Говарда Зінна, а її мати побудувала притулок для жертв домашнього насильства в Блумінгтоні в сімдесятих роках і керувала ним до своєї смерті в 2017 році. Айзенберг і Страут працювали волонтерами в притулку Middle Way House, і він вважає, що саме час, проведений там, допоміг йому зрозуміти «речі, які насправді мають значення».

Айзенберг любить вікторини і погодився взяти участь у шоу «Мільйонер», дізнавшись, що його виграш піде на благодійність за його вибором. Він попросив Джаматті стати його партнером, а напередодні на стоянці Sony Pictures він годину ходив навколо трейлера, аналізуючи конкурс. «У вас більше загальних знань, ніж у інших акторів», — сказав він Джаматті. «Ви читаєте. Я ніколи не бачив актора з книгою».

«Так, але я читаю детективи », — сказав Джаматті. «Хоча я вивчав англійську мову».

«Я можу сказати «герменевтика», коли відповідатиму», — сказав Айзенберг. — «Навіть якщо це не має значення».

«Бачите, я навіть не знаю, що таке герменевтика», — сказав Джаматті.

«У цьому й полягає геніальність», — сказав Айзенберг. «Ніхто цього не робить».

Вони дійшли до фінального раунду та вирішили виграти півмільйона доларів. Айзенберг віддав свою половину будинку «Міддл Вей». Він чудово провів час за сніданком, хоча й неохоче визнавав це. Він розповів мені, що колись намагався звернутися до фрейдистського аналітика, який після кількох сеансів діагностував у нього комплекс, який називається «огида до збудження». Айзенберг швидко пояснив, що «це не було сексуальним питанням», а радше «ідея про те, що мені щось подобатиметься, а потім одразу ж відчуватиму огиду». Він додав: «Наприклад, як розмова з тобою змушує мене почуватися добре, що, звичайно, означає, що приблизно через годину мені буде неймовірно ніяково».

Його життя сповнене таких двозначностей, моментів, коли він відчуває, що мусить спокутувати свої привілеї. Баннер навчається у приватній школі, а також часто працює волонтером разом зі своїми батьками. Минулого літа, після того, як Айзенберг отримав нагороду на чеському кінофестивалі, він з родиною поїхав до України, щоб тиждень працювати в дитячому художньому таборі, провівши одну ніч у бомбосховищі.

Апофеозом прагнення Айзенберга компенсувати викиди вуглецю, спричинені славою, стало минулого грудня, коли він віддав одну зі своїх нирок незнайомцю. Ця ідея спала йому на думку десять років тому, після прослуховування подкасту про «альтруїстичне донорство органів». «Мені здалося, що це так чисто», – сказав він. Він надіслав зразок слини компанії, яка займалася підбором донорів, але не отримав жодної відповіді.

Пізніше лікар, з яким він зустрівся, пояснив, що йому не потрібно чекати — він може просто піти до лікарні Нью-Йоркського університету та запропонувати орган. Тієї осені Айзенберг грав головну роль в моноспектаклі Off Broadway, який він написав, тому він запланував операцію на перші вільні вихідні після його закриття. Спочатку оточуючі не розуміли його рішення — «Я подумав: це, можливо, щедрість на стероїдах», — сказав мені його батько, Баррі, — але його родина погодилася. «До кінця періоду одужання ми з його сестрою також запитали про початок цього процесу», — сказала його мати, Емі. Кіран Калкін сказав мені, що він планує зберегти обидві нирки. «Але, коли чуєш міркування Джессі, мусиш визнати: « О, чорт, він має рацію », — сказав він. «Він каже: «Покладіть мені під живіт, розріжте мене та візьміть у мене орган!» Він жахливо всього боїться, але не нервує з цього приводу. Це дивно».

Коли Айзенберг почав писати «Дебют», він спочатку розташовував його в неназваному передмісті, яке могло бути будь-де, або принаймні будь-де з посередньою театральною сценою. «Я хотів, щоб це здавалося поза часом», – сказав він. Але, шукаючи місця, він виявив, що тяжіє до центральної частини Нью-Джерсі. Для будинку Мони він обрав просторий дворівневий будинок у Моррістауні з матовими скляними дверима та каміном з каменю з шипами. Кухня з її шафами з меламіну кольору слонової кістки та дубовою обробкою медового кольору була дуже схожа на ту, що була в будинку, де він виріс, у сусідньому Іст-Брансвіку. Йому спало на думку, що він створює витвір мистецтва в стилі епохи.

«Я просто інстинктивно відчув, що дія має відбуватися у 1990 році», – сказав він мені. Він провів стаціонарний телефон на кухні, де Мона дізналася, що отримала роль. За допомогою художниці по костюмах Стейсі Баттат він одягнув свою героїню як маму-преппі з автобази – кардигани кольору шербету та сорочки з коміром у стилі Пітера Пена.

Айзенберг якось пожартував, що найкращі частини, які він написав, «або для себе, або для шістдесятилітньої жінки». Мона Фрідман якимось чином є і тим, і іншим. «Вона — це я, коли мені було сім років», — сказав він мені. «Вона ще не повноцінно доросла». Він продовжив: «А потім вона потрапляє в цей інший світ, цей театральний світ, де всі раптом до неї ставляться добрі, і вона одночасно захоплена і приголомшена, що саме й сталося зі мною».

Айзенберг народився 1983 року на Мангеттені та спочатку жив у Бейсайді, Квінз, другою дитиною батьків, яких він описує як «нормальних, самореалізованих, приємних людей». Баррі та Емі познайомилися в Квінз-коледжі. Обидва вони виросли євреями у віддалених районах, а їхні бабусі та дідусі з родини ашкеназі іммігрували до США (з Польщі та Молдови) до Другої світової війни. Після одруження пара одружилася, Баррі влаштувався на роботу адміністратором лікарні, а Емі працювала режисером-аматором театру — «шкільні мюзикли, дитячі вистави тощо», — розповіла вона мені. Одного разу, коли Айзенберг був немовлям, Емі замінила подругу, яка грала роль клоуна на вечірці; зрештою вона наступні п’ятнадцять років працювала клоунадою в ролі Бонабіні Тетрацціні Феттучіні Альфредо, перш ніж здобути докторський ступінь з медичних гуманітарних наук.

Коли Айзенбергу було близько трьох років, а його старшій сестрі Керрі – шість, родина переїхала до Іст-Брансвіка. (Наймолодша донька, Холлі, народилася шістьма роками пізніше). Айзенберг, який живе на Мангеттені з вісімнадцяти років і передбачає, що, ймовірно, помре там, часто задається питанням, яким би було його дитинство, якби його батьки не перевезли сім’ю з міста. Можливо, йому було б менше нудно, і тому він би менше прагнув творчих занять, але він також, можливо, почувався б менш відчуженим від свого оточення. «Дуже важко точно визначити, що зі мною сталося або чому», – сказав він. «У мене були хороші батьки, які мене любили».

У Нью-Джерсі Айзенберг почав проявляти ознаки гострої тривожності. Він був меншим за інших дітей, і однокласники насміхалися з нього за його зріст та кучеряве волосся. Як він пам’ятає, його вигнали з одного класу дитячого садка за те, що він замкнув матір у шафі, коли вона намагалася залишити його в школі. У першому класі він щодня плакав в автобусі. У нього траплялися спонтанні кровотечі з носа, спричинені стресом. «Я приносив до школи дві серветки, — сказав він. — Одну для плачу, а іншу для кровотечі. Вони були в окремих кишенях».

Папуга розмовляє з шахтарями у вугільній шахті.

Емі та Баррі вважали, що їхній син просто переживає певний період. «Він був просто милою, чутливою дитиною, і ми думали, що з ним все буде добре», – сказала Емі. Тепер вони дивляться на речі по-іншому. «Я іноді думаю, що якби Джессі народився на двадцять років раніше або на двадцять років пізніше, йому, можливо, було б легше», – сказав мені Баррі. «Двадцять років тому, якби люди були депресивними – і я не кажу, що це обов’язково добре – вони б тримали це в собі». Він продовжив: «Якби він народився трохи пізніше, суспільство загалом, і, звичайно, ми зокрема, ймовірно, було б більше обізнане з його проблемами».

Емі помітила, що тривога Айзенберга, як вона мені сказала, приходила «з цим рідкісним почуттям емпатії». З юних років він усвідомлював, що у світі є страждання, і, здавалося, відчував обов’язок пом’якшити їх. Родина Айзенбергів не була дуже релігійною, але Айзенберг навчався у єврейській школі до десяти років, коли він передав батькам багатосторінкового рукописного листа з проханням залишити школу до його бар-міцви, пояснюючи, що організована релігія була відповідальною за насильство та розбрат протягом усієї історії.

Для Айзенберга не було рідкістю писати листи, в яких обґрунтовував свої позиції. (Він досі це робить. Раніше цього року він написав до Гільдії режисерів Америки з проханням видалити його ім’я з початкових титрів фільму «Дебют», оскільки вважав, що це «акторський фільм». «Моє режисерське посвідчення відволікає від цього факту», – додав він; гільдія відмовила, посилаючись на правила профспілки.) Мовна спритність Айзенберга проявилася рано. У початковій школі він носив із собою диктофон, щоб записувати репліки, коли думав про них. «Він завжди був на десять кроків попереду нас і говорив у нього», – сказала Холлі. «Він просто дуже дратувався, коли не міг швидко дійти до жарту».

Батьки Айзенберга записали його на виступ у місцевому дитячому театрі, сподіваючись, що це підвищить його впевненість у собі. Він одразу відчув себе там комфортно. «Все, що діти в школі вважали дивним у мені, було для цих людей неймовірним», – сказав він. «Це було щось на кшталт: «У тебе найкраща зачіска для цієї вистави»». Його перша велика вистава була в «божевільній виставі під назвою «Енні та Олівер», – сказав він. Вона була «на сорок дев’ять відсотків «Енні» і на сорок дев’ять відсотків «Олівер!»». Невдовзі Айзенберг приєднався до масштабніших громадських постановок – «Таємний сад», «Весело котимося». Іноді він був одним з небагатьох дітей у акторському складі, але його це не хвилювало – йому подобалося спілкуватися з дорослими. («Вони розуміли тривогу та депресію», – сказав він.)

Айзенберг почав відчувати, ніби живе подвійним життям. Він процвітав у театральному середовищі, але початок середньої школи, як він мені сказав, «був пеклом». Він перестав спати і почав демонструвати повторювану поведінку. Батьки відвели його до психолога, який запитав Айзенберга, чи думав він коли-небудь про те, щоб заподіяти собі шкоду. Він не думав, але, як сказав Айзенберг, «вона посіяла в мені зерно, яке було на кшталт: добре, якщо я спробую вбити себе, люди зрозуміють, наскільки важко мені. Тож я почав ховати ножі під ліжком і кричати батькам, що вистрибну з вікна. Не думаю, що я коли-небудь хотів щось робити , але я просто жив у цьому стані жаху».

Його батьки вирішили помістити його до місцевої психіатричної лікарні. «Щось у ньому зламалося», – сказала Емі. «І ми просто намагалися допомогти йому почуватися в безпеці». Айзенберг пробув там менше сорока восьми годин – батьки забрали його звідти, всупереч рекомендаціям лікарів, – але він досі пам’ятає своє коротке перебування як жахливе. Він розповів мені, що хтось намалював свастику на його стіні, і що його не раз фіксували в м’якій кімнаті. «Він був там недовго, але переживає це як кошмар усього життя», – сказав Баррі.

Рік по тому він отримав великий прорив, коли агент побачив його на прослуховуванні для регіональної постановки «Пітера Пена» та підписав з ним контракт. У дванадцять років Айзенберг дебютував на Бродвеї, граючи дублера у п’єсі Теннессі Вільямса «Літо та дим». У шістнадцять років він переїхав до Голлівуду, щоб зіграти головну роль у підлітковій драмі каналу Fox під назвою «Get Real», де він став наймолодшим із трьох неадаптованих братів і сестер у каліфорнійській родині середнього класу.

Він був радий закінчити середню школу, розповів він мені, але в Лос-Анджелесі (куди його батько приїхав як супроводжуючий) його ентузіазм до роботи почав згасати. «Це перетворилося на неймовірно сентиментальну мелодраму», – сказав Айзенберг. «Приблизно до четвертого епізоду мій персонаж був у комі від спинального менінгіту». Одного разу він і його батько помітили, що кілька акторів захопили паркувальні місця прямо біля звукової сцени, тоді як знімальній групі довелося використовувати далекий майданчик. Баррі пам’ятає, як його син був вражений цією відвертою несправедливістю.

Рефлекторне почуття справедливості Айзенберга призвело до кількох сварок на знімальному майданчику. «Я посварився з актором, бо той дрімав, а потім накричав на асистента, який мав його розбудити», – сказав він мені. Іншого разу, за його словами, «я знімався у фільмі з однією акторкою, яка не знала своєї репліки і кричала на всіх». Він продовжив: «Це був такий шокуючий прояв неповаги та безвідповідальності. Тож я накричав на неї перед знімальною групою, і вони зрештою звільнили її. Я терпіти не можу цього». Він додав: «І це типу: Боже, з якої причини? Ти ж у мистецтві » .

Айзенберг повернувся на Схід, де перевівся до Професійної школи виконавських мистецтв на Мангеттені на останній рік навчання. «Це був найкращий час у моєму житті», – сказав він. «Я вивчав драму з іншими людьми, яким це подобалося». Приблизно в той же час він відкрив для себе фільми Вуді Аллена, який став його комедійним кумиром. До перегляду «Енні Голл», як сказав мені Айзенберг, він не усвідомлював, що можливо «зняти фільм про те, що мені подобається, про людей, яких я знаю, і з почуттям гумору, яке здається найбільш особистим та індивідуальним». Його першою спробою написати сценарій для фільму у сімнадцять років був «Вуді», біографічний фільм про шкільні роки Аллена. Пізніше, будучи молодим актором, Айзенберга часто порівнювали з Алленом, і у двадцятих роках він знявся у двох фільмах режисера. «Чесно кажучи, це було не дуже добре», – сказав він мені про цей досвід. «У мене не було цікавої ролі в жодному з цих фільмів». У якийсь момент я написав Айзенбергу (він часто пише текстові повідомлення), щоб запитати його думку щодо звинувачень у сексуальному насильстві проти Аллена. Спочатку Айзенберг пожартував про те, що текстові повідомлення можуть бути не найкращим засобом для тонкого діалогу на суперечливу тему: «Я маю надіслати вам текстове повідомлення про Вуді Аллена? Це в розділі статті про самогубство через кар’єру?» — але потім додав: «Я є послом притулку для жертв домашнього насильства в Індіані, і якщо людям справді цікаво, що я скажу з цього питання, я хотів би порадити їм зробити пожертву».

У 2001 році Айзенберга прийняли до Нью-Йоркського університету на вивчення письменницької майстерності — його есе для вступу було про те, як телевізійні актори займають найкращі місця для паркування, — але того ж літа його взяли на роль у фільмі «Роджер Доджер». Незважаючи на протести батьків, він вирішив відкласти коледж, щоб займатися акторською майстерністю, що на той час викликало у мене занепокоєння. «Коли я зараз про це думаю, саме так для мене відчуваються амбіції», — сказав він. «Там, де ставки — життя і смерть за щось, що насправді не є життям і смертю».

Убільшість будніх днів, якщо він не на знімальному майданчику чи не займається постпродакшном, Айзенберг прокидається рано та їде на велосипеді до філії Нью-Йоркської публічної бібліотеки, де сідає за стіл у вітальні бібліотеки та пише вісім годин поспіль. «Я телефоную йому і кажу: «Я не бачила тебе місяцями. Можемо пообідати?» — розповіла мені його сестра Галлі. — «А він відповідає: «Ні, я буду в бібліотеці писати з дев’ятої до п’ятої, але можемо побачитися з тобою після».

Айзенберг розпочав цю практику майже двадцять років тому зі сценаристом Джимом Беггарлі, з яким він познайомився через спільного знайомого у 2007 році. Вони почали обмінюватися незавершеними роботами (Айзенберг вже почав писати п’єси), і незабаром Беггарлі запропонував їм проводити регулярні тандемні сесії з написання робіт.

Одного спекотного дня на початку вересня Айзенберг запросив мене поспостерігати за ними в дії. «Це буде захопливо», – пожартував він. У бібліотеці він провів мене до великої кімнати, освітленої флуоресцентними лампами, повної столів Formica. Беггарлі, якому шістдесят один рік, вже сидів за першим, охороняючи комп’ютери пари. Я запитав Айзенберга, чи незнайомці коли-небудь заважали їм. «Люди здебільшого почуваються добре», – сказав він. «Це тому, що в моїй роботі немає сексуальності. Я думаю, що як тільки публіку просять переспати з людиною на екрані, життя цієї людини докорінно змінюється».

Коли Айзенбергу було за двадцять, коли його акторська кар’єра почала набирати обертів, він вирішив серйозно зайнятися письменництвом. Він хотів максимально використати свою новознайдену близькість до режисерів та продюсерів. «Я був тим жахливим, неприємним актором, який просив усіх читати мої сценарії», – сказав він. «Я б відрізав собі ногу, щоб щось зняти». Потім Айзенберг отримав відрезвляючу пораду від актора та сценариста Боба Оденкірка, якого він попросив прочитати сценарій, широку комедію. «Він сказав: «Ти чутлива, мисляча людина. Чому, чорт забирай, ти це робиш?» – розповів мені Айзенберг. Він перестав писати сценарії та зосередився на інших заняттях, таких як співзаснування веб-сайту разом зі своїм двоюрідним братом під назвою oneupme.com. Щоранку Айзенберг публікував вступ (наприклад, «Вона як Windex») з кульмінаційним зауваженням («Ніколи не смугаста») та заохочував користувачів придумувати кращі («Тепер ти її бачиш, тепер ні», «Вона все прояснює»). Роками він сам судив змагання.

У 2007 році Айзенберг поїхав до Боснії, щоб знятися у фільмі «Мисливська група» – чорній комедії про військового репортера. Після цього він відвідав свою далеку родичку Марію Біндер, польку, яка пережила Голокост і пережила війну, переховуючись у християнській родині. Її жахлива історія ще більше полегшила кар’єрні тривоги Айзенберга. «Я скаржився їй на своє життя і на те, що не можу написати жодного сценарію, а вона розповідала мені про Голокост», – сказав він. «Я подумав: «О, це така захоплива динаміка».

Його осяяла думка, що ця зустріч могла б стати гарною п’єсою. Результатом стала п’єса «Ревізіоніст» про привілейованого американського романіста на ім’я Девід, який, намагаючись закінчити свою другу книгу, їде до Польщі, щоб погостювати у літньої родички (також на ім’я Марія). Девід злиться на себе за те, що не може писати, і заглушає свої страждання курінням травички. Зрештою, Марія розкриває давню таємницю: після війни, втративши всю свою родину в таборах, вона вкрала особу друга дитинства, який загинув. П’єса ставить важливі моральні питання — Хто має право відчувати відчай? Що робить сім’ю? — але не дає простих відповідей.

Далі Айзенберг написав п’єсу «Асунсьйон» про двох білих студентів коледжу, які беруть до себе сусідку по кімнаті з Філіппінки та змушені протистояти своїм упередженням. Вистава дебютувала поза Бродвеєм у театрі Черрі Лейн у 2011 році, а через два роки там же відбулася постановка п’єси «Ревізіоніст» з Айзенбергом у ролі Девіда та Ванессою Редгрейв у ролі Марії.

Перш ніж написати будь-який діалог, Айзенберг часто складає довгі монологи для кожного персонажа, більшість з яких так і не потрапляють до кінцевого продукту. Це допомагає йому відчувати спорідненість з ними, навіть коли вони викликають відразу. У своїй третій п’єсі «Здобич», прем’єра якої відбулася на Off Broadway у 2015 році, а на Вест-Енді — у 2016 році, Айзенберг зіграв багатого, невпевненого в собі курця, який знущається над своїм сусідом по кімнаті та зізнається у копрографічних фантазіях про дівчину іншого друга. «Джессі написав для себе такого непривабливого персонажа», — сказала мені його колега по знімальному майданчику Ерін Дарк. «Ніби він намагався зрозуміти, як не бути таким». Бен Брентлі у захопленому відгуку для Times написав: «Айзенберг любить валятися в хлівах самозневаги», додавши, що його персонаж «звичайно, придурок, але він також достатньо добре промальований, щоб нагадувати нам про придурка всередині кожного з нас».

У бібліотеці Айзенберг розповів, що Беґґарлі, який є автором п’яти малобюджетних незалежних фільмів, швидко став тим читачем, якого він тримає в голові під час написання. «Джим знає про кіно набагато більше, ніж я», – сказав він. «І це приємне, безпечне місце, щоб поговорити про індустрію, до якої я відчуваю велику неоднозначність».

Беґґарлі приклав руку до щоки, вдаючи, що червоніє. «Річ у тім, що сценарії, які я пишу, про те, щоб дивитися на людей ззовні», – сказав він мені. «Джессі дуже замкнутий у собі. Якби я зняв «Дебют», він би зосередився на тому, наскільки поганий мюзикл. Тоді як Джессі написав його так, ніби: «Давайте всі поставимося до цього серйозно». Що насправді смішніше».

Айзенберг, який багато думає та завзято переробляє власні ідеї, спочатку написав «Справжній біль» — історію двох американських двоюрідних братів і сестер, які вирушають у розкішний тур по Польщі під час Голокосту, щоб відчути страждання своїх єврейських предків, але весь цей час борються з власними неврозами, — як адаптацію оповідання, яке він опублікував про двох друзів, які подорожують Монголією. Натрапивши на рекламу елітного туру до Освенцима, він переніс історію в Польщу, залучивши теми, які досліджував у «Ревізіоністові». Зазвичай він пише перші пропуски в неадресованих електронних листах; основна частина його робіт зберігається в папці чернеток Gmail.

Зображення може містити Джессі Айзенберга, одяг, взуття, сорочку, людину, що сидить, кросівки, обличчя та голову дорослого

Айзенберг опублікував двадцять п’ять статей у розділі «Крики та бурмотіння» для цього журналу. («Але я надіслав вдвічі більше», – уточнив він.) У 2015 році він випустив збірку гумористичних оповідань «Bream Gives Me Hiccups». Але в Лос-Анджелесі його продовжували сприймати переважно як актора. «Нікого в кіноіндустрії не хвилює, чи є у вас п’єса, чи статті в The New Yorker », – сказав він. «Я раптом зрозумів, що помилково роздвоїв свою кар’єру».

Однією з людей у ​​галузі, яка звернула на це увагу, була Емма Стоун, подруга ще з часів «Зомбіленду». «Я знала, що оскільки Джессі такий точний у тому, як він пише, він буде таким же точним і як режисер», – сказала мені Стоун. У 2020 році вона разом зі своїм чоловіком заснувала продюсерську компанію Fruit Tree і взялася за їхній перший проект «Коли ти закінчиш рятувати світ» – сценарій фільму, написаний Айзенбергом про самовпевнену матір, яка керує жіночим притулком. Джуліанна Мур погодилася зіграти головну роль, а A24 виступила дистриб’ютором. Стоун також підписала контракт на продюсування «Справжнього болю». Однак, навіть з її ім’ям, зняти цей фільм було непросто. A24 пройшла пропозицію, як і кілька інших студій. «A24 дала мені цікаву примітку: вони більше не знімають такі фільми, які не були драматично популярними», – сказала Айзенберг. «Ну, це не був «Марті Супрем»».

Щойно Калкін підписав контракт, фінансування надійшло, але Айзенберг залишився невпевненим. Одного разу він кадрував кадр у невеликому військовому аеропорту на південь від Варшави, коли почав хвилюватися щодо операторської роботи. «Ми знімали на стедікам, а це найшвидший спосіб зняти щось», – сказав він. «І я подумав: «О ні, ми знімаємо щось, що виглядає як усе інше? Це нудно?»

«Справжній біль» не нудний, але він тихий. Його музика складається з рідкісних етюдів та ноктюрнів Шопена; деякі сцени, як-от та, що відбувається в концтаборі Майданек, німі. Сила фільму полягає в його філігранній грі, особливо Калкіна, якому Айзенберг сказав, що він «вічно вдячний», навіть якщо вони іноді конфліктували під час виробництва. Айзенберг любить дотримуватися графіка (всі його фільми були завершені вчасно та в рамках бюджету); Калкін більш вільний у своєму підході. «Він не хотів говорити про сценарій, не хотів стояти на своєму, навіть не хотів знати, яку сцену ми знімаємо», — сказав Айзенберг. Але, додав він, «мій персонаж мав бути одночасно зачарований цим хлопцем і водночас знервований ним, щоб ця динаміка проявлялася». (Калкін сказав мені: «Не для того, щоб, знаєте, цілувати його в дупу, але це було так блискуче написано, що мені нічого було робити. У мене не було жодних питань»).

Айзенберг завжди переживає кризу віри під час зйомок. Це може ускладнити процес постпродакшну, сказав він, але також підштовхує його до написання наступного фільму. Ще перебуваючи в Польщі, переконаний, що «Справжній біль» провалиться, він почав писати сценарій до «Дебюту». Він назвав цей самобичуючий лайфхак для продуктивності «механізмом виживання, маскованим під страждання». (Айзенберг зараз працює над своїм першим телесеріалом, продюсером якого є A24, про консервативну студентку коледжу, яка після подій 11 вересня відчуває потяг до ліберального професора.)

«Дебют», який спочатку називався «Нікому немає діла», — це найтепліший і найкумедніший фільм Айзенберга на сьогоднішній день, а також його найамбітніший у кінематографічному плані. Він попросив оператора-постановника Дрю Деніелса (який зняв переможця премії за найкращий фільм 2024 року «Анору») надати йому трохи яскравого ефекту; камера гойдається по кімнатах, імітуючи те, як голова Мони постійно обертається. Щойно вона відкриває для себе акторську майстерність, вона сприймає все як драматичне: пара, що піднімається з тротуару, мерехтіння неонової вивіски. Вона як Дороті, що переходить від чорно-білого до технікольорового, і той факт, що вона потрапила не в країну Оз, а просто в занедбаний театр, є гострим візуальним жартом.

Одного дня Айзенберг пожартував Беґґарлі про те, що хоче написати абсурдистську сцену між Моною та режисером мюзиклу Джеррі, в якій Джеррі вигадує для неї імпровізовану акторську вправу. Тримаючи конверт, у якому, за його словами, є чек на орендну плату, він каже Моні забрати його в нього будь-якими можливими способами. Мона починає з ролі жертви: «Я житиму під мостом і їстиму щурів!» — кричить вона. Потім вона злиться, її розчарування наростає, аж поки її очі не витріщаються. Доведена до оперної межі, вона влаштовує стрілянину. «Джеррі, ти йобаний лайно-ублюдок!» — кричить вона. «Ця орендна плата, БЛЯДЬ, МАЄ БУТИ СПЛАЧЕНА!»

Айзенберг написав цю сцену тієї ж ночі, коли вона спала йому на думку, за п’ятнадцять хвилин. «Я написав її здебільшого для того, щоб розсмішити Джима», – сказав він. «Я думав, що такий довгий монолог ніколи не потрапить до фінальної частини фільму». Беґґарлі порадив Айзенбергу не скорочувати жодного слова.

Іноді, після дня письменницької роботи, ці двоє чоловіків вечеряють у місцевій закусочній. Однак того вечора, коли він закінчив «Дебют», Айзенберг оголосив, що хоче піти до «Тетянини», шикарного ресторану в Лінкольн-центрі. «Я подумав: гаразд, він вважає, що зробив щось справді грандіозне», — сказав мені Беґґарлі. Айзенберг здригнувся. «Це відчуття тривало, мабуть, два дні», — сказав він.

Прем’єра фільму «Дебют» на Нью-Йоркському кінофестивалі на початку жовтня розпочалася з коктейльної вечірки в брасерії «Булюд». Там були присутні багато близьких друзів Айзенберга — Емма Стоун, Клер Дейнс, його сестра Холлі — але він здебільшого тулився в кутку кімнати, одягнений у чорний костюм і вузьку чорну краватку («єдиний офіційний одяг, який у мене є», — сказав він). Дорогою до зали Еліс Таллі він все ще розмірковував, чи вистачить йому духу висидіти весь фільм.

Біля театру фанати були притиснуті до барикади, тримаючи плакати з плакатами «Соціальна мережа», «Кальмар і кит» та «Справжній біль». Айзенберг зупинився, щоб підписати кілька з них, а потім пройшов до головного атріуму, де позував для фотографій з акторським складом. Його дружина захисно спостерігала, як він жартував з журналістами на лінії преси. Я запитав її, чи вважає вона, що він радий виходу фільму. «Я думаю, що щастя — це занадто легке почуття для такої людини, як Джессі», — сказала вона.

Айзенберг таки залишився на показ, тож він був там, коли публіка шалено аплодувала посеред фільму після гучної тиради Мони. («Було стільки задоволення вимовляти цю мову», – сказав мені Мур.) Наступного дня я запитав його про це. «Я не відчуваю… нічого», – сказав він зі сміхом. «А що ж мають відчувати нормальні люди в такій ситуації?»

Джаматті вважає «Дебют» теологічною алегорією. «Він читається як одне з житій середньовічного святого», – сказав він. «Когось, хто віддає себе чомусь і проходить через пекло, по суті, служачи цій вищій меті».

Чи Айзенберг також бачив у Моні якусь мученицю? «Якби мені довелося патологізувати цей фільм, чого я не люблю робити, — сказав він мені, — я б сказав, що, можливо, з часом, коли я став успішнішим у мистецтві, мені дедалі більше не вистачало того, що відчувалося справді чистим і спільним, і саме з цим бореться ця жінка. Зрештою, вона нарешті усвідомлює, що означає бути в команді, і сублімує власні потреби заради загального блага шоу».

Через кілька днів Айзенберг написав мені повідомлення з питанням, чи зможу я подбати про те, щоб він не звучав надто дорогоцінно. «Якщо ви будете представляти мене як дорослого в будь-якій якості, — написав він, — я вважатиму це перемогою». 

Читайте також

Джо Байден все ще заперечує

Колишній президент мав це написати чудову книгу про втрату своїх повноважень у віці. "Пообіцяй мені, Америка" - це не та книга.

Автор Denys Chainyk