У 2024 році відродження відомої саги японського режисера несподівано отримало «Оскар». Він розповідає, як намагався зробити останню частину, «Ґодзілла мінус нуль», гідною свого попередника.
1945 році, ближче до кінця Другої світової війни, внаслідок бомбардувань, здійснених американськими літаками B-29 Superfortress, у Токіо загинуло близько ста тисяч людей. Вони також перетворили місто на пустку та залишили мільйон людей без даху над головою. Як писав журналіст Марк Гейн, прибувши туди пізніше того ж року, Токіо перетворилося на «штучну пустелю, потворну, безлюдну та туманну в пилу, що піднімався з розбитої цегли та розчину».
Що стосується місць зйомок фільмів про монстрів, то такий спустошений ландшафт здається дивним вибором — сама raison d’être таких фільмів полягає в тому, щоб показати колосальну істоту, яка спустошує місто. Який сенс руйнувати те, що вже зруйновано? Але, як продемонстрував Такаші Ямадзакі у своєму фільмі 2023 року «Ґодзілла мінус один», озлоблений мегаполіс все ще може слугувати захопливим фоном. Фільм, дія якого відбувається між 1945 і 1947 роками, зображує суспільство, яке намагається оговтатися від війни, але знову ж таки його пригнічує поява кайдзю ( так називають гігантських монстрів японською мовою та шанувальниками відповідного кіножанру). Фільм був високо оцінений за вмілий баланс людської драми, переконливих історичних деталей та спецефектів. Крістофер Нолан назвав його «неймовірним»; Стівен Спілберг, як повідомляється, дивився його тричі. Під час поїздки до Токіо Том Круз сказав Ямадзакі: «Ви розважали мене годинами».
Ямадзакі, якому шістдесят два роки, — це улюбленець публіки, чия творчість варіюється від дитячих анімаційних фільмів до історичних драм. Він давно цікавиться повоєнною Японією; його прорив, «Завжди: Захід сонця на Третій вулиці» 2005 року, був розгорнутий у сентиментальній версії Токіо кінця 1950-х років. Він найбільш відомий як постачальник вишуканих, майстерно створених спецефектів, талант якого лежить в основі його інтерпретації «Ґодзілли». Протягом більшої частини своєї сімдесятидворічної історії істота була втілена в життя акторами у складних латексно-гумових костюмах, які важко пробиралися крізь складні мініатюрні декорації міст. «Ґодзілла» Ямадзакі був повністю згенерований на комп’ютері, і його ретельний підхід надав персонажу нової швидкості та небезпеки. Фільм був особливо визнаний за свої водні сцени, в яких скелястий звір невпинно переслідував човни та військові судна, немов рептилія «Щелепи».
«Ґодзілла мінус один» був номінований на премію «Оскар» за найкращі візуальні ефекти. Як розповів мені Ямадзакі, коли я відвідав його в офісах Shirogumi, компанії з візуальних ефектів, де він працював з часів навчання в художній школі у вісімдесятих роках, номінація шокувала його. «Я й гадки не мав, що її взагалі подавали», – сказав він. Тохо, продюсер фільму, виніс фільм на розгляд незадовго до дедлайну, після заохочення члена юридичної команди фільму.
У березні 2024 року фільм «Ґодзілла мінус один» став першим фільмом в історії франшизи, який отримав «Оскар». Довгоочікуване продовження фільму «Ґодзілла мінус один», яке вийшло в кінотеатрах США цього тижня, відбувається через два роки після першого фільму, і протиставляє головного монстра Гідорі, триголовій драконоподібній істоті. Коли Ямадзакі вирішив знімати «Ґодзіллу мінус один», він хвилювався, чи не повторить успіх «Шін Ґодзілли», який був найкасовішим ігровим фільмом у японському прокаті у 2016 році. Режисерами фільму виступили дві шановані постаті японської поп-культури, аніматор Хідеакі Анно та легенда спецефектів Шіндзі Хігучі, а монстр був притчею про невдалу реакцію уряду на аварію на Фукусімі . Ямадзакі побачив фільм, коли був на ранніх стадіях планування «Ґодзілли мінус один», і він йому дуже сподобався. «Я думав: як мені створити щось, що витримає конкуренцію «Шин Ґодзіллі»?» Створення «Мінус нуль» було таким же складним завданням. «Минулого разу моїм суперником був «Шин Ґодзілла». Тепер мій суперник — «Ґодзілла Мінус Один».
Студія «Toho Studios» захована в Сетаґаї, зеленому західному передмісті Токіо. Її перші звукозаписні майданчики були зведені в 1932 році, і на цьому об’єкті знялися деякі з найвідоміших фільмів Японії. Серед них мініатюрні сцени з оригінального фільму «Ґодзіра» 1954 року, дещо збуджено перейменованого англійською мовою на «Ґодзілла, король монстрів!». Це залишається найбільшим кіностудією країни; щороку тут знімається приблизно триста проектів. Її зовнішні стіни прикрашені величезними фресками: акторський склад фільму «Сім самураїв», психоделічна Мотра (кайдзю з однойменного фільму 1961 року) та велична Ґодзілла.
Коли я відвідав їх минулого грудня, Ямадзакі та його знімальна група перебували у величезній звуковій сцені, вхід якої був позначений простою цифрою «31» — натяком на те, що фільм був тридцять першим ігровим фільмом про Ґодзіллу, продюсованим студією Toho. (Ще п’ять фільмів було знято в Голлівуді.) Акторський склад був між дублями, і навколо панував метушня. Більшість з них була зосереджена на репродукції частини годинникової вежі в натуральну величину на даху Вако, універмагу в елітному токійському районі Гінза, пошкодженого нападом кайдзю . Величезні вогні заповнили територію. Кран, риштування та драбини оточували фальшиву будівлю, немов ноги якоїсь величезної комахи. Вітрові машини стояли напоготові. У протилежному кутку режисерське крісло Ямадзакі було розташоване перед парою моніторів. Інші члени знімальної групи сиділи поруч і позаду нього, стежачи за сценаріями та розкладом на власних екранах.
Сцена, яку вони знімали, включала в себе план привернути увагу Ґодзілли до Гідори, літаючого загарбника, в надії, що це може перешкодити останньому знищити місто. Цю ініціативу частково очолив Кендзі Нода, вчений в окулярах, який керував спробою приборкати Ґодзіллу в попередньому фільмі. Людські персонажі мали зазнати нищівного вибуху вогняного дихання Ґодзілли — актори мали відтворити наслідки вибуху, який пізніше буде додано в цифровому вигляді, разом із самим Ґодзіллою.
Першим режисером, який створив Ґодзіллу повністю за допомогою комп’ютерної графіки, а не за допомогою актора в костюмі, був Роланд Еммеріх , який зробив це у своєму голлівудському перезапуску 1998 року. «Шин Ґодзілла» Анно та Хігучі був першим японським фільмом, який зробив те саме. Ямадзакі сказав мені, що він «ніколи не розглядав» можливість використання актора в костюмі. «Цікаво в костюмах те, що людина всередині може використовувати їх, щоб виразити себе», – сказав він. «А Ґодзілла рухається прямо перед вами, на знімальному майданчику, в камері – це ще один плюс. Але я хотів робити складніші речі». Цифрові ефекти, пояснив він, можуть досягти багатьох трюків, які були б неможливі у фізичному костюмі, наприклад, тонка зміна пропорцій голови чи ніг монстра, щоб підкреслити його розмір, або точне калібрування брижів та потоку води навколо зануреної істоти.
У студії Ямадзакі пройшов крізь пінопласт, вирізьблений під уламки щебеню, до годинникової вежі, а потім піднявся драбиною, щоб оглянути сцену. Член знімальної групи вручив йому планшет. На екрані Ямадзакі бачив вигляд кімнати з ретельно промальованою моделлю Токіо 1949 року, накладеною на неї. Він міг вказати на будь-яку частину студії та побачити як віртуальне місто, так і місце, де в ньому з’явиться Ґодзілла, ніби граючи у гігантську версію Pokémon Go. Використання доповненої реальності, сказав мені Ямадзакі, є важливою частиною того, як він налаштовує лінії огляду та ракурси камери.
Процес Ямадзакі включав одну фізичну версію Ґодзілли: на дальній стіні сценічний робітник підняв довгу жердину з кольоровим роздрукованим зображенням обличчя монстра, прикріпленим до одного кінця. Ямадзакі керував положенням — вище, нижче, трохи лівіше — доки воно не збіглося з місцем на екрані, де зображено Ґодзіллу, створеного комп’ютерною графікою. Актори мали свою лінію зору, і Ямадзакі повернувся до свого крісла. Знімальна група ввімкнула прожектори, щоб імітувати сяйво вибуху. Потім з ревом увімкнулися вітрові двигуни. За годинниковою вежею актори пригнулися та здригнулися, коли вітер і пил пронеслися над ними, розплющуючи їхнє волосся та розкидаючи папери.
Ямадзакі — точний режисер. Його акторський склад та знімальна група зазвичай повні постійних співробітників, і він має гостре почуття бюджету. Як результат, його зйомки надзвичайно ефективні. Такий економний підхід привернув велику увагу за кордоном; голлівудські студії, як повідомляється, витратили сто шістдесят мільйонів доларів на фільм 2014 року «Ґодзілла». Для порівняння, за даними The Hollywood Reporter , «Ґодзілла мінус один» коштував «лише 15 мільйонів доларів». Ні Ямадзакі, ні Тохо не підтвердили цю цифру, але в інтерв’ю для Japan House Los Angeles у 2024 році він пояснив: «Я навчився стратегій економії».
В американській галузі візуальних ефектів окремі кадри зазвичай є роботою багатьох окремих спеціалістів — «ригерів», які створюють цифрові скелети моделей, «освітлювачів», які займаються освітленням, та аніматорів. Їхня робота рухається в так званому конвеєрі, і затримка одного спеціаліста або невдоволення режисера може позначитися на всіх. «У моїй компанії одна людина виконує кілька завдань», — продовжив Ямадзакі. «Можливо, лише одна чи дві людини створюють готовий кадр. Немає потреби чекати, поки інші закінчать, немає потреби звинувачувати інших».
Я запитав Ямадзакі, чи означає «Оскар», що цього разу в нього більший бюджет. Він посміхнувся — як це часто буває, схожий на дитину, яка щойно отримала жадану іграшку. У певному сенсі, так і було. На знімальному майданчику я часто ловив його, як він імітує зміїні голови монстрів махаючи руками або видає звуки вибухів, спостерігаючи, як камера транслює зображення на його монітори.
«Трохи», – зізнався він.
Ямадзакі народився 1964 року в місті Мацумото, біля підніжжя Японських Альп. (Місто, цифровим способом «відроджене» до свого повоєнного вигляду, є важливим місцем дії фільму «Ґодзілла мінус нуль»). Його батько працював оптовим продавцем промислових пекарень; мати була вихователькою в дитячому садку. Вони розвивали його творчий талант за допомогою художнього приладдя та наборів для виготовлення пластикових моделей. «Я завжди будував їх божевільними способами», — сказав він мені з сміхом. «Я брав лінкор і перетворював його на авіаносець».
Ямадзакі вперше побачив Ґодзіллу в театрі в 1971 році, коли йому було сім, після того, як він попросив батька взяти його на відновлений показ фільму 1964 року «Ґідора, триголовий монстр». У Японії період між 1971 і 1974 роками відомий шанувальникам як Другий бум кайдзю. (Перший розпочався в 1966 році, коли телесеріал під назвою «Ультрамен», у якому інопланетянин розправляється з гігантськими монстрами за допомогою бойових мистецтв, став величезним успіхом; друга хвиля почалася з «Камен Райдер», шоу про кіборга-байкера). «Тоді вулиці були заповнені кайдзю », — сказав мені Ямадзакі. «Але всі знали, що королем був Ґодзілла».
Франшиза “Ґодзілла” може здаватися дитячою лігою реслінгу проти монстрів, але вона починалася як ледь завуальована критика ядерних випробувань. Перша “Ґодзілла”, “Ґодзіра” 1954 року, була частково натхненна інцидентом, коли під час випробування американської водневої бомби було опромінено японський рибальський човен. Радіація вразила всю команду, а один з її членів пізніше помер. Подальше розслідування показало, що тунець, забруднений під час попередніх випробувань, ймовірно, потрапив на ринок, що викликало громадський резонанс.
У той час згадки про ядерну небезпеку були рідкістю в засобах масової інформації країни. Під час окупації Японії союзниками під проводом США, яка закінчилася в 1952 році, американські чиновники активно приховували інформацію про бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Японська влада, щоб здобути прихильність американців, продовжувала цю практику. Але «Годзіра», як науково-фантастичний фільм, не зазнав такої ж пильної уваги, як інші фільми. Критики висміювали його як «вульгарний», але натовпи стікалися, щоб його подивитися. Фільм «був одним із найбільших троянських коней в історії кіно», – сказав мені електронною поштою Гарет Едвардс, режисер «Ґодзілли» 2014 року. «Не потрібно мати ступінь з психології, щоб зрозуміти, що насправді відбувається у фільмі 1954 року. Той факт, що монструозні фільми категорії «B» були так низько оцінені, грав на його користь… минаючи цензуру та керівників студій, безпосередньо торкаючись сердець і розумів молодого покоління».
Одного разу, коли він був хлопчиком, Ямадзакі грався в лісовому гаю і натрапив на викинутий журнал зі статтею про те, як знімають фільми про монстрів. У ньому пояснювалося, що в них беруть участь актори в костюмах монстрів. «Це було велике прозріння», — сказав мені Ямадзакі. «Є дорослі, які грають у кайдзю і отримують за це гроші!» На третьому році навчання в середній школі Ямадзакі зняв короткометражний фільм під назвою «Слава». Він купив плівку на гроші, які заробив, працюючи рознощиком газет, і знімав на 8-міліметрову камеру, яку випросив у дядька друга. У короткометражці група біженців з постапокаліптичної Землі шукає нову планету, яку можна назвати домівкою. Натхненний футуристичними транспортними засобами голлівудських постановок того часу, такими як «Зоряні війни», «Чужий» та «Той, що біжить по лезу», Ямадзакі спроектував шестифутовий космічний корабель з фанери, поверхню якого він та його друзі прикрасили деталями з пластикових моделей. Високі стандарти режисера вже були очевидними; В якийсь момент він розлючено переробив роботу іншого хлопчика, що спричинило сварку. Фільм дебютував на щорічному шкільному фестивалі мистецтв. «Ось з чого все для мене почалося», – згадував Ямадзакі в інтерв’ю 2023 року. «Відчуття захоплення, яке я відчував, – це головна причина, чому я продовжую знімати фільми».
Після закінчення школи Ямадзакі вступив до Коледжу мистецтв та дизайну Асагая в Токіо. У 1984 році, ще будучи студентом, він підробляв на виготовленні моделей у компанії «Шірогумі». Компанія «Шірогумі», заснована в 1974 році аніматором Тацуо Сімамурою, спочатку спеціалізувалася на створенні спецефектів для телевізійної реклами, а також на створенні фільмів для спеціальних заходів та виставок. Початок роботи Ямадзакі збігся з «епохою бульбашок», коли економіка Японії стрімко зростала, частково завдяки величезному експорту споживчих товарів. Сімамура навчив Ямадзакі створювати мініатюри та керувати камерами з керуванням рухом, що на той час було передовою технологією спецефектів.
На початку дев’яностих молода режисерка на ім’я Сімако Сато звернулася до Ямадзакі за допомогою у створенні фільму про школярську чаклунку «Еко Еко Азарак: Чарівник темряви». « Надзвичайно низький бюджет», – згадувала Ямадзакі. «Але вона була суворою і не терпіла жодної половинчастості». Оскільки у них не було грошей на створення традиційних спецефектів, Ямадзакі та його колега Кійоко Шібуя використали нещодавно випущену програму Adobe After Effects для створення цифрових ефектів. (З того часу Шібуя режисувала візуальні ефекти для багатьох повнометражних фільмів Ямадзакі, включаючи «Ґодзілла мінус один», за який вона розділила «Оскар»). «Еко Еко» згодом отримав нагороду на невеликому, але шанованому Міжнародному фестивалі фантастичного кіно Юбарі, і Variety відзначила його «візуальну майстерність». «Саме ця позитивна увага змусила мене подумати, що я хотів би спробувати себе в режисерській справі», – сказав Ямадзакі. Він зробив паузу і засміявся. «Я маю на увазі, якщо режисер буде таким вимогливим, я маю просто зробити це сам». Ямадзакі та Сато одружилися у 2012 році.
У 1997 році Ямадзакі запропонував Сімамурі оригінальний сценарій. Фільм під назвою «Нуе» був названий на честь химероподібного монстра з японського фольклору. Сімамура переконав продюсера Сюдзі Абе виділити достатньо грошей на передпродакшн, а Ямадзакі — почати пошук локацій і навіть проводити прослуховування в Австралії. Але Абе не зібрав достатньо коштів, щоб зняти повний фільм, і проєкт припинився. Потім Ямадзакі запропонував Абе менший фільм «Ювеніл» — історію дорослішання хлопчика та робота. Він вийшов у 2000 році та мав комерційний успіх, що дало Ямадзакі режисерську позицію.
Відтоді Ямадзакі зняв двадцять один фільм, багато з яких стали хітами в Японії. Зараз він, мабуть, найзатребуваніший режисер країни у світі. Незважаючи на це, він зберігає помітну скромність. Під час зйомок він часто обідав у комісаріаті з різними групами людей, іноді з продюсерами, іноді з робітниками сцени. Було багато сміху. У Сірогумі Ямадзакі працював в одній кімнаті з рештою персоналу з ефектів, сидячи за тим самим столом і на тому ж офісному стільці, на якому він пересувався, щоб перевірити хід роботи.
Цього літа я зустрівся з Ямадзакі на останньому інтерв’ю в студії Toho, де він керував аудіомікшуванням нового фільму. Він виглядав трохи виснаженим. Коли я запитав, чи не хоче він відпустки, він засміявся. «Я насправді не роблю перерв. Я надаю перевагу продовжувати працювати». Поки ми розмовляли, зі студії дубляжу по сусідству пролунала серія ударних вибухів, що переривалися характерним вереском Ґодзілли. (Звук для фільму 1954 року був створений шляхом проведення пальцями в рукавичках, покритими сосновою смолою, по струні мі контрабаса; для фільму «Ґодзілла мінус нуль» Ямадзакі та його звукорежисер Нацуко Іное перезаписали звук, що відтворювався з гігантських динаміків, на стіну дамби, щоб ще більше посилити його резонансний вплив.)
Незважаючи на свою оптимістичну особистість, Ямадзакі може здаватися одержимим темними періодами японської історії. Його фільм «Вічний нуль» 2013 року заснований на суперечливому романі ультраправого націоналістичного політика та зображує жертви пілотів-камікадзе. «Велика війна Архімеда» 2019 року розповідає про будівництво «Ямато», найбільшого лінкора Японії. Навіть «Ґодзілла мінус один» зачіпає тему військової зброї, від лінкорів до самобутнього прототипу винищувача, який з’являється в кульмінації фільму. «Деякі люди помилково вважають мене прихильником війни, бо я додаю зброю у свої фільми», — сказав мені Ямадзакі. «Я ненавиджу війну. Я думаю, що більшість тих, хто дивиться «Ґодзіллу мінус нуль», відчують огиду до війни». (Один із головних героїв фільму мучиться яскравими спогадами про бомбардування Хіросіми.) «Я хочу, щоб світові лідери дивилися його», — продовжив він. «Я хочу, щоб вони побачили, що станеться, коли вони натиснуть кнопку — що навіть якщо ваша сторона переможе, саме це відбувається під цією грибоподібною хмарою».
Ямадзакі вже нарощує обсяги роботи над своїми наступними проектами: двома спробами в Голлівуді. Перший, «Grandgear», — це епопея про гігантських роботів, яку продюсуватиме компанія Дж. Дж. Абрамса, а випустить Sony. Другий — «Nue» — фільм, який він намагався, але не зміг зняти на початку своєї режисерської кар’єри. Тепер його підтримує Scott Free, продюсерська компанія, співзасновником якої є Рідлі Скотт, один із режисерів, який першим запалив любов Ямадзакі до спецефектів.
«Все завдяки «Ґодзіллі мінус один», — трохи тихо сказав Ямадзакі. — Це справді розширило мій світ».
Зі студії дубляжу пульсувала щойно аранжована музична композиція до першого фільму. Ямадзакі засміявся і сказав: «Це з кінця фільму».
Я запитав, чи можу я це подивитися, відчуваючи себе трохи так само, як, мабуть, відчував Ямадзакі, коли просив батька взяти його в кіно в Мацумото в 1971 році.
«Ще ні», — сказав він, знову посміхаючись. «Але все буде добре».
