Саме цей фільм зробив мене знаменитим. На знімальному майданчику я міг думати лише про свої невдачі.
Коли я спустився до басейну в готелі Chateau Marmont, здавалося, що всі знають одне одного і розважаються на сонці.
Я зупинявся у батьків у Лос-Анджелесі, знімаючись у фільмі «Випускник», але мій батько зводив мене з розуму. Щодня, повертаючись додому зі знімального майданчика, він допитував мене, бажаючи знати всі деталі того, що сталося. І він був дуже критичним: « Чому ти це зробив? Так не треба». Я протримався, мабуть, п’ять днів, а потім більше не міг цього терпіти. Я був замкнений у будинку, де виріс, повністю відчужений попереднім поколінням, як і мій персонаж. Тож я переїхав до готелю, де зупинилися актори та знімальна група.
Біля басейну це було схоже на вечірку в кабінці на горі Олімп: люди виглядали як золоті боги серед пальм. Я одразу відчув себе некомфортно, негідним. Ось я, граю головну роль у фільмі Майка Ніколса , який був на той момент режисером , але я відчував, що не маю права там бути.
Зйомки тривали місяцями. Майк нікуди не поспішав; у нього було стільки часу та грошей, скільки йому було потрібно. Але я більше ніколи не ходив до басейну.
«Випускник» з самого початку загострив усі мої побоювання. Коли мій агент сказав, що Майк мною цікавиться, я навіть не хотіла пробуватися на цю роль. Я прочитала роман Чарльза Вебба, який Майк екранізував, і було очевидно, що я зовсім не підходжу для Бенджаміна. Зірка легкої атлетики та відмінник, керівник команди дебатів — це був заможний, повністю американський хлопець, прізвище якого було «Бреддок». Навіщо було брати на роль найкращої Оси людину, яка виглядає так само етнічно, як і я? Це не мало абсолютно жодного сенсу.
Однак Майк не міг не вразити мене. Його перший фільм «Хто боїться Вірджинії Вулф?» щойно був номінований на тринадцять премій «Оскар», включаючи премії за найкращу режисуру та найкращий фільм. Мені сподобалася його версія «Босоніж у парку» на Бродвеї, і мені дуже сподобалися комедійні номери, які він робив з Елейн Мей. І все ж таки — я, граю двометрову неєврейку? Я мала десь провести межу.
«Я чув, ти вважаєш себе непридатним для цієї ролі», — сказав Майк по телефону. «То хто ж на неї підійде?»
На журнальному столику переді мною випадково лежав номер журналу « Тайм »; на обкладинці був ескіз гарного блондина, спортивного чоловіка, який мав уособлювати американців «віком до двадцяти п’яти». «Того самого хлопця з обкладинки «Тайму», — сказав я.
«Ти кажеш, що ти не підходиш для цього, бо ти єврей», — сказав Майк.
«Ну, тому що Бенджамін зовсім не єврей».
Настала пауза. Потім Майк сказав: «Можливо, він єврей усередині ».
На той час вони вже майже два роки намагалися підібрати акторів на цю роль. «Роберт Редфорд і Кендіс Берген, ідеальна пара — саме так ми думали», — сказав Бак Генрі, співавтор сценарію фільму, про вибір Бенджаміна та його коханої Елейн на роль. Але вони вже бачили Редфорда — і майже всіх інших — до того часу, як дійшли до мене та Кетрін Росс. Нічого не склалося. Я досі стверджую, що якби я читав для них на початку їхніх пошуків, а не в гіркому кінці, я б ніколи не отримав цю роль.
Іронія полягає в тому, що я тільки починав досягати успіху в театрі, світі, в якому я жив майже десять років. Я грав у виставі «Е?» на Бродвеї, і це був чудовий досвід: багато сміху, овації майже щоночі, моє обличчя на обкладинці розділу мистецтв газети «Таймс ». Я нарешті почав заробляти на життя тим, що любив. Це було так, ніби я піднімався на гору, і саме тоді, коли я нарешті побачив вершину, з’явився Майк на гелікоптері та запропонував мені підвезти мене на іншу вершину.
Голлівуд ніколи не був моєю кінцевою метою. На мою думку, студії тримали красивих людей ув’язненими семирічними контрактами. Я не була красунею і не хотіла опинитися в пастці. Чесно кажучи, я дивилася зверхньо на американські фільми порівняно з театром. Коли ж справа доходила до проривного кіно, такого, що в Європі створюють такі величні актори, як Трюффо, Бунюель, Антоніоні та Годар, Голлівуд ще не побачив світла.
Мій агент переконав мене, що мені слід пройти прослуховування на роль Майка, попри всі мої сумніви. Я сказав своїм колегам по знімальному майданчику «Е?», щоб вони не хвилювалися; я був упевнений, що їм не доведеться мене замінювати. Потім я пішов до свого сусіда на Одинадцятій вулиці, Мела Брукса, який запропонував мені зіграти невелику роль у «Продюсерах». Я гукнув до його вікна: «Мене везуть на прослуховування у фільм з Майком Ніколсом».
«Яка частина?» — спитав він.
«Свинець», — сказав я йому.
«Удачі!» — сказав він, стримуючи сміх. «Тримай мене в курсі!»
Мені довелося вивчити десять сторінок менш ніж за сорок вісім годин. Я не спала всю ніч, пробігаючи репліки; до того часу, як я приземлилася в Лос-Анджелесі, я не спала вже дві доби. Офіс Майка був низкою розкішних кімнат з високими стелями, і, наскільки я пам’ятаю, там був бар, де я вперше його побачила. «О, привіт, не хочете випити?» — сказав він. Він завжди був таким невимушеним, майже спокусливим. Потім вони привели Кетрін Росс, яка була неймовірно красивою. Я почувалася дурницею, ніби мала вибачатися перед нею за те, що виглядаю так, як виглядаю.
Вони повели нас робити макіяж у довгу кімнату з рядами м’яких крісел. Сьогодні макіяж роблять у трейлері, без жодного натяку на гламур, але ця кімната була залишком Старого Голлівуду. Здавалося ймовірним, що перед моїм на цьому кріслі була дупа Бетті Грейбл.
У них були відомі візажисти, Вестмори — шестеро братів, які навчилися своїй справі у свого батька. Я не пам’ятаю, скільки їх було того дня, але вони займалися цим годинами. І це не те, щоб я робила протези чи перуку. Їм знадобилося стільки часу, щоб щось зробити з тим небагатьом, що я запропонувала.
Майк зайшов, трохи поспостерігав за ними, а потім подивився на моє обличчя в дзеркалі. Тихо, своїм співучим голосом, він сказав: «Хіба ти не можеш щось зробити з його бровами?» Боббі Дюваль завжди казав, що в мене лише одна. Вони почали вищипувати мене, щоб зробити дві.
Потім Майк сказав, що моя шия виглядає занадто товстою, тому мені одягли водолазку. Але він все ще був незадоволений тим, що бачив. (Я теж був дедалі незадоволенішим.) Майк звучав майже невинно, коли запитав Вестморів: «А що ж нам робити з носом?»
Я пам’ятаю, як думав: « Вони намагаються прибрати єврея з мого обличчя, але цього не станеться». Все, чого я хотів, це повернутися додому, до етнічного Нью-Йорка, де моє місце. Я знав, що я не провідний герой. Я знав своє місце.
Сцена, яку я знімала з Кетрін, була нескінченною. Ми обидва постійно псували все, бо — з якоїсь причини — Майк хотів зняти десятихвилинну сцену одним дублем. У якийсь момент він відвів мене вбік і сказав: «Чому ти нервуєш? Це не вистава; завіса не відкривається. Це не фільм. Далі цієї кімнати вона не піде. Тож просто розслабся!» Я відчула, що він все зрозумів, подякувала йому та потиснула йому руку. Вона була такою слизькою від поту, що буквально вислизнула з моєї. Саме тоді я зрозуміла, що він хвилюється більше, ніж я, і це мене не заспокоїло.
Це була не просто параноя: усі вважали, що я не підходжу на цю роль. «Я подивився на нього, і це був просто цей потворний хлопець, який грав цю роль, і я подумав: «Фу», – пізніше сказав про мої кінопроби монтажер фільму Сем О’Стін. Люди уявляли Бреддоків як прототипів каліфорнійських неєвреїв. «Усі блондинки, всі здорові», – сказав Бак Генрі. «Ми їх називали родиною серфінгістів. А ось і Дастін: явно не серфінгіст». Щоб врятувати фільм, вони сподівалися, що батьків Бенджаміна зіграють Рональд Рейган і Доріс Дей. «Ми одразу ж раціоналізували це: він генетичний ретроград», – продовжив Бак. «У Доріс Дей і Рональда Рейгана був цей дворняг ».
Я відчув таке полегшення, коли ми закінчили кінопроби. Не міг дочекатися, щоб звідти вибратися. Коли я дякував реквізитеру, з моєї кишені випало кілька жетонів метро. Він дуже люб’язно їх підняв і сказав: «Ось, малий, тобі вони знадобляться».
Невдовзі після того, як я повернувся додому в Нью-Йорк, мій агент сказав мені зателефонувати Майку о дев’ятій годині ранку в неділю. На вулиці йшов сніг, а я їхав на сніданок до квартири своєї дівчини. Звісно, агент мав на увазі тихоокеанський час, але я був такий стривожений, що не обдумав це. Коли я приїхав до своєї дівчини, я зателефонував Майку рівно о 9-й ранку за нью-йоркським часом і розбудив його.
Я пробурмотів вибачення. Запанувала довга тиша. «Ну», — сказав Майк, — «ти зрозумів».
«Приголомшений» – це занадто слабке слово. Майк, очевидно, щось побачив на кадрах. «У нього була така риса, яку я бачив лише в Елізабет Тейлор, і яку я точно не бачив в жодному з інших тестів», – пізніше розповів він своєму біографу Марку Гаррісу. «Цей секрет. Ця угода з техніколор, де ти нічого не робиш, а виявляється, що ти робив усе. Він був переконливим, веселим і байдужим. Це було вражаюче. Це те, що робить великий кіноактор. Вони не знають, як вони це роблять, і я не знаю, як вони це роблять, але різниця вражає».
Я поклав слухавку з відчуттям, ніби мене вдарили по голові. Я подивився на свою дівчину, яка тримала лопатку, готуючи нам сніданок. «Я зроблю це», — сказав я їй.
«Я знала, що ти так зробиш», — сказала вона.
Унас було три тижні репетицій, що було нечувано для фільму — свідчення того, наскільки шанованим був Майк, який вплив він мав у галузі.
«Не намагайтеся грати персонажа, не намагайтеся бути смішним», – сказав він нам. «Почніть з нуля». Майк повернув мене в юність – до моїх вугрів, ледь приховуваної збудженості. Він запитав мене, чи вважаю я Бенджаміна Бреддока незайманим. Я сказала, що ні, але й не думаю, що він коли-небудь переспав з подругою своєї матері. (Йому сподобалася ця відповідь.)
Майк був абсолютно відкритим і надзвичайно проникливим. Мені було важко, наприклад, зі сценою у вестибюлі готелю, де Бенджамін реєструється в номер, де він матиме свою першу незаконну зустріч із місіс Робінсон, спокусливою, відчуженою домогосподаркою, яку грає Енн Бенкрофт. Майк ставив мені всілякі запитання: як це було, коли я втратила цноту? Коли я відчувала сексуальний сором? Я сказала йому, що ніколи не зможу змусити себе купити гумові цукерки у жінки-фармацевта — якщо я була на касі, а за прилавком з’являлася жінка, мені доводилося тікати. Майк сказав мені думати про портьє готелю (зіграного, до кумедного ефекту, Баком Генрі) як про жінку-фармацевта. Це був такий корисний орієнтир, такий корисний спосіб роботи.
Майк також запитав мене, чи був у мене взірець для наслідування в дитинстві. Я сказав йому, що це мій брат Ронні. Він попросив мене спробувати зіграти сцену в ролі Ронні, якого я міг ідеально наслідувати; я вдавав, що я він, коли йому телефонували дівчата, сподіваючись побачити, як довго зможу розмовляти з ними по телефону. Потім Майк запитав мене, чи Ронні коли-небудь напружувався, і він точно був. «Спробуй ще раз, як твій брат, напружений», — сказав Майк. Тож я зробив те, що робив Ронні, коли нервував: я затамував дихання. Зрештою, Майк сказав: «А тепер забудь про все це і просто зіграй сцену».
Цього разу я все ще сильно затримував дихання, але також періодично трохи пискнув. Майку це так сподобалося, що він додав кілька додаткових писків у фінальному монтажі. Їх чути протягом усього «Випускника», немов газ, що виходить з Бенджаміна Бреддока, який є повітряною кулею напруги.
Майк був настільки чудовий під час репетицій, що це було шокуюче, дестабілізуюче, коли ми почали знімати фільм, і він став зовсім іншою людиною. Нам не дозволяли дивитися жодних денних знімків — пізніше я дізналася, що Майк не хотів, щоб Енн Бенкрофт бачила, як її освітлюють. (Їй було лише тридцять п’ять, а мені мало виповнитися тридцять; Майк мав зробити так, щоб ця п’ятирічна різниця у віці виглядала як п’ятнадцять.) Тож у нас не було нічого, на що можна було б орієнтуватися, крім настрою Майка, який часто був кепським.
Я часто відчував, що мене ось-ось звільнять. Коли ми знімали деякі з найвідоміших сцен фільму, я пам’ятаю, як думав: «Я й гадки не маю, що роблю». У першій сцені, яку ми зняли, Бенджамін стояв перед акваріумом у своїй кімнаті, куди він втік з вечірки, яку влаштували його батьки на честь закінчення коледжу. Я просто сидів на ліжку, поки Майк казав мені: «Добре, дивись на рибку. А тепер дивись вниз. Рухайся до рибки». Ми, мабуть, витратили на це цілий день, і я жодної секунди не розумів, що я маю сказати або як це зробити.
Іноді я справді розсмішував Майка, і це були моменти великого полегшення для мене. Коли ми почали працювати над першою сценою з Бенджаміном та місіс Робінсон у готельному номері, я зробив те, що робив, коли вперше «відчував» щось підлітком: я незграбно та різко поклав руку на груди Анни, прикриті бюстгальтером, абсолютно без жодної витонченості чи пристрасті, навіть не дивлячись їй у очі. Реакція Анни була неймовірною: не вагаючись, вона подивилася на светр у своїх руках, помітила пляму та звернула на неї всю свою увагу, потираючи тканину та метушачись з нею, поки я продовжував тримати її груди в лапі, як паралізована тварина.
Це було так смішно, що мені довелося піти, намагаючись не розреготатися. Це було найгірше, що можна було зробити: зламати персонажа. Я почав битися головою об стіну, намагаючись взяти себе в руки. Не ламайся! Не ламайся! Майк інтерпретував це як художній вибір, і це його розсмішило. Коли Майк сміявся, я відчував, що йому подобається персонаж, якого я намагався створити. Це був єдиний раз, коли я знав, що роблю щось, чим він задоволений.
Але його настрій різко змінювався. Я не пам’ятаю тієї сцени, але ніколи не забуду їдкий голос Майка, який після першого дубля сказав мені: «Що ти робив ?»
Я спробував захищатися: мене навчили, що для того, щоб надати персонажу глибини, потрібно не використовувати текст, а використовувати підтекст , який іноді може бути протилежністю тексту.
«Ну, зроби мені послугу», — сказав Майк. «Наступного разу, коли тобі спаде на думку думка, зроби протилежне » .
Саме такі коментарі тримали мене в стані постійної тривоги. І це був не лише мій власний досвід. Коли ми знімали сцену, в якій Бенджамін тягне Елейн, дочку місіс Робінсон, до стриптиз-клубу на їхнє перше побачення, Майк почув, як Роберт Сертіс, кінооператор, щось сказав знімальній групі. Сертіс був наставником Майка, людиною, яка навчила його всього про можливості світла та кіновиробництва. «Я сказав щось зухвале, як я часто робив, знімальній групі», – згадував пізніше Майк. «А Сертіс – я чув, як він їм це сказав, але це було не для мене – він сказав: «Все гаразд. Це вже ненадовго». Я подумав: «О, Боже. Як я міг бути таким лайном, що цей чоловік, якого я шаную, так до мене ставиться? Але я був таким».
Майк був дратівливим на всіх, але зі мною, здавалося, закрадався певний садизм. Була сцена, в якій Кетрін Росс мала дати мені ляпаса, і він змусив нас зробити
двадцять сім дублів. У цій сцені Бенджамін, мокрий від дощу, забігає до кімнати Елейн, щоб сказати їй, що у нього був роман зі старшою жінкою; за лічені секунди Елейн розуміє, що ця жінка — її мати. Майк просто продовжував говорити Кетрін, щоб вона вдарила мене, вдарила сильніше. Кетрін хвилювалася, що вона завдасть мені болю, і я сказала їй: «Я в порядку, тільки не бий мене по вуху». На жаль, вона кілька разів промахнулася. До кінця того дня у мене запаморочилася голова, а Майк навіть не дав ляпаса у фільмі.
Наступного дня ми знімали підводну сцену в басейні: Бенджаміна змушують приміряти костюм для аквалангістів, який купив йому батько. Ця сцена мала символізувати те, як батьки Бенджаміна давали своїм дітям матеріальні речі замість любові. Майк не хотів, щоб я постійно виринав з води, тому мені довелося триматися: якщо ви подивитеся фільм, то побачите, що одна рука весь час, поки я під водою, тримається за драбину позаду мене. Коли я виринув, щоб вдихнути повітря, після кількох дублів з мого вуха сочилася кров. Між усіма ляпасами попереднього дня та тиском води на дні басейну я пробив барабанну перетинку. (Вони направили мене до найкращого отоларинголога в Беверлі-Гіллз, і я пам’ятаю, як він сказав мені: «Барабанна перетинка як пиріг: у тебе бракує шматочка пирога»).
Влітку ми знімали в Ла-Верні, Каліфорнія. Ми прибули туди на тижні Шестиденної війни — ми всі думали, що світ закінчиться. Звукорежисер Джек Соломон почув про це по радіо дорогою на знімальний майданчик і був так засмучений, що йому довелося зупинитися, щоб його знудило. Було палюче спекотно. Енн Бенкрофт навіть знепритомніла, коли ми знімали одну сцену. Її довелося реанімувати киснем, і ми призупинили зйомки на кілька днів, поки вона одужувала.
Я мало не знепритомнів, знімаючись у сцені, де Бенджамін, який прямує, щоб перешкодити весіллю Елейн, вибиває бензин, змушений кинути свою Alfa Romeo та щосили мчить від шосе до церкви. Майк не міг бути задоволений. Пам’ятаю, як Сем О’Стін сказав йому: «Не думаю, що Дасті зможе продовжувати бігти в таку спеку». Але ми робили це знову і знову, і знову, доки я не був повністю виснажений від виснаження та зневоднення. Пам’ятаю, як ліг на траву перед церквою, бо думав, що втрачу свідомість.
Це був жахливий досвід зйомок фільму, який змінив моє життя. Весь цей час я відчував, що Майк злиться на мене, або тому, що я робив щось неправильно, або тому, що він зрозумів те, що всі вже знали: він неправильно підібрав головну роль у своєму фільмі. Мій друг Улу Гросбард, видатний театральний режисер, прийшов до мене в гості ближче до кінця зйомок, і я сказав йому: «Якщо це так – зніматися у фільмі, я більше ніколи не зніматиму жодного фільму до кінця свого життя». Улу брав Майка на обід, і я благав його зробити репортаж: чи шкодує Майк, що найняв мене? Пізніше Улу сказав мені, що Майк сказав: «Так, дуже».
Але, очевидно, після кількох десятиліть та певної терапії Майк дійшов іншого пояснення:
Мені знадобилися роки, перш ніж я зрозумів те, чим займався весь цей час — що я перетворюю Бенджаміна на єврея. Я зрозумів це лише після того, як побачив цей кумедний випуск журналу MAD після виходу фільму, в якому карикатура на Дастіна каже карикатурі на Елізабет Вілсон: «Мамо, чому я єврей, а ви з татом — ні?» І я поставив собі те саме питання, і відповідь була досить незручною та досить очевидною: хто був євреєм серед гоїв? А хто був вічним гостем у чужій країні?
Майк жив у найзанедбанішій частині Коннектикуту. Він колекціонував антикваріат, автомобілі та арабських коней — найвищі символи неєврейського статусу. Але він був справжнім євреєм, який утік з Німеччини в 1939 році та прибув до Сполучених Штатів, не знаючи жодного слова англійської, у віці семи років. Народившись Михайлом Ігорем Пешковським, Майк завжди почувався потворним. У нього була алопеція, і він надзвичайно соромився своєї безволосості. (У нього була колекція неймовірних перук, які починалися з того, як виглядало б його фантазійне волосся, ніби воно свіжо підстрижене; кожного наступного дня перука була трохи довшим, поки не наставав час для «стрижки». Потім він починав цикл створення перук спочатку.)
Зрештою, він зрозумів, що створив автопортрет з «Випускника». «Моя підсвідомість створювала цей фільм», – сказав він якось. Роками він не помічав, як невдовзі після професійного розриву з Елейн Мей – його партнеркою у злочині, його художньою колегою з часів коледжу – він зняв фільм, у якому герой б’ється об скляну стіну церкви, кричачи в муках: «Елейн! Елейн! Елейн!» Він шукав альтер-его – ось чому Бенджамін роками підбирав акторів, і, можливо, тому він був таким суворим до мене. Я була дублером, щоб поглинути власну самозневагу Майка.
Вперше я побачив «Випускника» в кінотеатрі на попередньому перегляді на Вісімдесят шостій вулиці на Мангеттені. Ми з дівчиною сиділи на задній частині балкона, бо я був дуже сором’язливий і напружений. Мої зуби буквально цокотіли, коли я побачив перший кадр, крупний план мого обличчя.
Спочатку мене сприйняли слабо. Здавалося, що гумору не було. Я почув сплеск сміху. Потім долучилися ще люди. Приблизно через двадцять хвилин після початку фільму сміх почав наростати. Здавалося, ніби глядачі потроху починали розуміти, звідки ми беремося… Було ще трохи сміху, а потім набагато більше, і до того часу, як Бенджамін закричав: «Елейн! Елейн! Елейн!», а вона закричала: «Бене!» і побігла до нього, глядачі теж встали і кричали. Здавалося, що вони прийшли подивитися бій і весь час чекали на краєчку своїх місць цього: нокауту.
Я займаюся цим уже шістдесят років. Не думаю, що з того часу бачив щось подібне. Я сидів там, зарившись у стілець, а потім вийшов зі своєю дівчиною на сніг.
